Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного визрівання і призвела до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму.

Версальський договір 23 червня 1919 гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повинна була поважати всі права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності) Галичина повинна була отримати статус автономії. Проте польські власті вважали не так і з 1919 року українці перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий жорстокому, навіть звірячому поводженню з боку польських властей: понад 100000 осіб було заарештовано і близько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р. українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща".

У такій ситуації українці розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи.

Важливою політичною силою в Україні було Українське Національно-демократичне Об'єднання. Ця партія стала головною легальною силою у Західній Україні.

Другий щабель української політичної драбини займала Українська Соціалістично-Радикальна Партія. Були також і інші партії, що мали не менший вплив: Українська Соціал-Демократична Партія, Українська Національна Католицька Партія, і, нарешті, Комуністична Партія Західної України, що входила до КПП.

Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на грунт практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошюрі "Самостійна Україна" і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.

Але багато молоді, особливо колишні вояки повстанської армії, що не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і насильницькими методами. Прихильники революційної боротьби в 1920 р. заснували підпільну військову організацію, що називалася Українська Військова Організація (УВО). УВО мала Начальну команду за кордоном і Крайову команду у Львові.

УВО влаштовувала замахи на представників польської влади на Західній Україні (Замах на маршала Ю. Пілсудського, на. Грабського, на президента Польської Республіки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі "Сурма" вона зазначала, що "УВО є організацією, для якої інтерес української нації й буде рішальний у її діяльності…". "Сурма" була незвичайно сильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася "з хати до хати" і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате кожне слово сприймалося як свята істина.

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні. Це бев черен живого українського національного руху, що стихійно почав розгорятися в масах українського народу.

Сціборський вважав, що головними причинами, які спричинили рух українських націоналістів були:

Анархія і безлад у національно-політичній роботі різних центрів і партій;

Повна зневіра у "старих божках"

еликі зрушення і переломи, що супроводжували революцію

Всі ці явища піддавалися різкій критиці. Але якщо б все залишилося на рівні критики, до створення ОУНу ніколи б не дійшло. Проте з'явилися такі ідеологи українського організованого націоналізму як Дмитро Андрієвський, який вважав, що

"Всі наші існуючі ідеології мають своє коріння поза національним грунтом у чужому несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному…"

і Юліан Вассиян, згідно з яким:

"Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національного політичного поневолення, який у сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм всестороннього гноблення нації. Усвоїй глибині він є рухом органічно творчім з усіма ознаками автономної волі."

І ось на цьому величезному і багатому ідеологічному підгрунті починають виникати більші й менші об'єднання.

Деякі з них як з'являлись так і зникали, а деякі зростали і набували значної сили.

Чотири таких організації набули найбільшого значення і стали фундаментом для формування організованого націоналізму:

Українська Військова Організація (УВО); Група української націоналістичної молоді у Празі; Легія українських націоналістів з центром у Падебрадах та союз української націоналістичної молоді на Західних землях України.

Усі ці більші або менші організації розуміли, що далеко їм не йти поодинці і в розпорошенні. Першою переговори розпочала Група української національної молоді з легією українських націоналістів. Обидві організації діяли на одному терені і найближче стояли ідеологічно.

Розмови та обмін думками велися з 27 р. Під час переговорів було схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів. Цей статут був затверджений обома керівництвами в червні 27 р. і з того моменту він набрав чинності.

Цілі Союзу ОУН були власне такі самі як і цілі обох організацій:

Пропаганда і обгрунтування української визвольної та соборної державницької ідеї.

Вироблення і поширення національної ідеології.

Об'єднання всіх національних організацій шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду.

Головою Союзу ОУН став Микола Сціборський.

Проте Союз ОУН не зіграв тієї ролі, на яку розраховували його члени.

Провід Українських Націоналістів (ПУН) вирішив провести конгрес, на якому були б вирішені усі питання. Конгрес розпочався 28 січня і скінчився 3 лютого 1929 р.. Для забезпечення вирішення поточних проблем було створено 6 фахових комісій

Президія 1-го конгресу Українських націоналістів оголосила за підписами Сціборського та Маршанця звернення-маніфест з повідомленням про факт створення єдиної Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Зіткнувшись із заворушеннями серед українського населення і намагаючись зупинити ріст патріотизму, а також підпільну діяльність, польська влада вирішила "пацифікувати" українські райони. Перша "пацифікація" відбулася напередодні виборів 1930р. і носила характер репресивної операції. Завдяки пацифікації польським властям вдалося зменшити кількість українців у парламенті.

Наслідки виклику Польщі осбливо помітні в сфері освіти та в економічному житті. У 1918 р. на Західній Україні було 3600 українських шкіл. За польського режиму їх кількість упала до 461, з яких 41 була приватною. Українські школи заміняли на двомовні. Щоб зашкодити цій жахливій ситуації, українці за допомогою товариства "Рідна школа" розвинули приватну освіту.

Українці значно розвинули економічне, соціальне і культурне життя: створювали банки, кооперативи, культурні товариства і товариства взаємодопомоги. Найважливішим українським банком був "Центробанк".

Культурне товариство "Просвіта" в 1936 р. налічувало 275000 членів. Наукове товариство імені Шевченка проводило колоквіуми, видавало наукові роботи з української історії і культури.

Слід відзначити, що в Польщі виходило 83 українські газети, 21 з яких була політичною.

Саме в цих умовах безпрецедентного розвитку набув свого розвитку український націоналізм. ОУН збільшувала число актів саботажу, збройних нападів, замахів. У період з 1931 по 1939 рр. відбулося багато процесів над украйнськими націоналістами. Найбільш відомим був процес над членами ОУН, які були причетні до вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького в червні 1934 р.

Незважаючи на репресії, ОУН швидко поширила свій вплив на різні верстви населення і, особливо, на молодь. Ця революційна організація стала найголовнішою політичною силою, що діяла на українських землях у Румунії та Чехо-Словаччині. Чималі зусилля були докладені для того, щоб поширити вплив ОУН на землі Радянської України.

Німецькі й польські апетити щодо Східної Європи ні для кого не були таємницею. Газета "Le Temps" в 1933 р. писала, що певні німецькі кола думають про експансію в країни Балтики і Східної Європи і водночас заохочують напад Польщі на Україну.

Хоч нічого і не вказувало на те , що Берлін провадитиме політику, сприятливу для українців, протягом усього 1933 р. польська преса розгорнула широку програму дискредитації та звинувачення українців, особливо ОУН. Так, наприклад, у травні 1933 р. внаслідок конфлікту, що виник в Українському науковому інституті в Німеччині, польська преса твердила, що голова ОУН Євген Коновалець знаходиться на утриманні німців. Але на справді ця справа виглядала таким чином. У травні 1933 р. ОУН зробила спробу взяти під контроль Український інститут в Берліні, очолюваний прибічниками Скоропадського. Один із впливових членів ОУН, Ріко Ярий спробував увійти до ради управління Інституту. Його кандидатура була підтримана представником міністра культури, який тиснув на генерала Гренера. Але генерал Гренер, маючи сильну підтримку з боку націонал-соціалістичної партії, рішуче відкинув кандидатуру Ярого.

Розголошений українськими політичними противниками ОУН, цей інцидент, який говорив лише про боротьбу двох українських політичних течій за контроль над науковим закладом, був інтерпретований польською пресою як доказ, що Є. Коновалець і Р. Ярий є німецькими агентами. Польські газети стверджували, що ОУН керує Берлін, що ОУН запозичила свою ідеологію і програму у нацистів і отримує фінансову допомогу з Берліна.

У відповідь на ці твердження офіційний орган ОУН "Розбудова нації" у січні 1934 р. написав, що загарбнику потрібні не тільки закони, тюрми і армія, а ще й брехня.

Українські націоналістичні кола, зокрема голова ОУН Є. Коновалець та більшість членів головного Проводу (ПУН), усвідомлювали, що політика націонал-соціалістичної Німеччини не сприятиме вирішенню українського питання. З 1933 р. Коновалець вирішив посилити свою діяльність в Англії, бо вважав , що для вирішення проблеми Східної Європи було б бажано мати підтримку Англії та співробітничати з нею.

Представник ОУН у Лондоні Є. Ляхович досяг там певного успіху. У квітні 1934 р. британський журналіст Л. Лотон привернув увагу англійських політиків до того факту, що Гітлер, на відміну від своїх попередників, не дивиться одночасно на Схід і на Захід, а лише на Схід. "Жоден, хто дивиться на карту Європи, не сумнівається, що існують великі можливості для німецько-польського компромісу",? писав Л. Лотон. Але "проникнення німців в Україну зашкодить економічним і стратегічним інтересам Великобританії". Лотон наполягав, що треба спробувати включити Україну в систему Західної Європи. Демократична незалежна Україна може увійти до числа тих держав, з якими Великобританія встановлює дружні зв'язки.

На початку січня 1934 р. 14 членів англійського парламенту і 6 особистостей звернулися до Ліги націй з петицією про гоніння українців польськими властями і в травні того ж року в Лондоні було створено Англо-український комітет. В червні 1935 р. Є. Коновалець надіслав представнику ОУН в Лондоні листа, в якому точно визначив політику та сподівання своєї організації. Голова ОУН в листі висловив переконання, що Україна стала б важливим фактором у регулюванні ситуації в Європі. Далі він зазначив, що укладені останнім часом між європейськими державами угоди порушують природнє право українців на самовизначення. Серед цих угод згадувалась і польсько-німецька угода від 26 січня 1934 р. Ця угода, оскільки вона посилювала владу Польщі на Західноукраїнських землях, суперечила інтересам українського народу.

Коновалець також критикував франко-російську угоду, в котрій, як він вказав, Франція ігнорує прагнення українців до незалежності. ОУН, продовжував Коновалець, робитиме все, аби через інтереси інших держав не пролилася кров українського народу.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: сочинение, сочинение рассуждение, диплом анализ.