Предыдущая страница реферата | 1  2  3 | Следующая страница реферата



На підставі цього донесення кримському ханові надіслали наказ переконати запорожців повернутися до попередньої протекції Криму; у випадку ж опору з їхнього боку хан повинен скорити їх зброєю, як людей, котрі живуть у його землі. У столиці хана всі в той час вважали, що хоч запорожці й покинули свої житла при гирлі річки Кам'янки, та все-таки осіли на землях, що належать Криму, а отже й Туреччині. "І якщо,— писав з цього приводу російський резидент Неплюєв графові Вейсбаху в Київ,— у нас з Портою дійде до розриву, тоді неможливо тих запорожців у турецькій землі в протекції її імператорської величності утримувати: як мені тут кажуть, Базів луг — місце, що туркам належить, оскільки вашій світлості відомо, що хоч у трактаті з Портою глухо стоїть, та в інструменті розмежування 1714 року явно й виразно кордони описані і вся земля до кримської сторони від тих кордонів турецькою названа без винятку, і якщо вони, запорожці, відступлять за її імператорської величності кордон, тоді їх і в час миру прийняти вільно можна й Порті у відповіді вказані мені від вашої світлості резони достатні будуть"

Подання російського резидента, як небавом з'ясувалося, мало свої підстави. Услід за оселенням запорожців в урочищі Базавлук очаківський паша доповів великому візиреві, що на тому місці, де оселилися запорожці. яке називається "Базаглук", російські люди "почали робити рови". Про ці рови очаківський паша "посилав питати, для чого те чинять, заявляючи, що згадане місце Базаглук належить до земель Порти Оттоманської". На такий запит паші відповіли, що ті рови роблять з наміром, "аби в тому місці, за указом російського двору, фортецю збудувати і що згадане урочище Базаглук не до осяйної Порти, а до російської держави належить".

Донесенню очаківського паші надали в Константинополі належного значення. Великий візир Алі-паша вважав за потрібне для розвідки справ послати в урочище Базавлук уповноважених від Порти осіб з тим, щоб вони здійснили "істинний і старанний огляд", кому насправді належить урочище Базавлук. До цих довірених осіб від Порти російський резидент мав долучити обраних від себе осіб і вже після того мати ті чи інші розмови про Базавлук. В кожному разі і щоб там не було, будувати фортеці біля кордону з обох сторін, з огляду на мирний трактат, не можна.

На таке подання великого візира російський резидент дав ухильну відповідь. Він казав, що про будівництво фортеці в урочищі Базавлук не має від свого двору ніякої звістки й докладно не знає, кому те урочище належить; але сміє запевнити осяйну Порту, що від двору її імператорської величності "ніяк такого указу не буде, щоб будувати фортеці не тільки на місцях, що належать осяйній Порті, а й на таких, про які укладений між обома імперіями трактат забороняє". Виходячи з цього, російський

резидент не вважав за потрібне посилати від себе людину на урочище Базавлук для огляду його й радив великому візиреві найперше зв'язатися з начальником українського корпусу, графом фон Вейсбахом, "для достовірного освідчення", кому насправді належить урочище Базавлук. Великий візир, погоджуючись з таким поданням російського резидента, тим не менше зважив за краще доручити бендерському чи очаківському паші відрядити за спірною справою комісію. Щодо спорудження фортеці він зауважив, що, можливо, будівництво її почали й самі запорожці, але в такому разі Росія не має права приймати під свою протекцію ніяких народів у землях осяйної Порти; якщо ж вона бажає прийняти запорожців у своє підданство, то нехай дає їм місця, що належать російській державі.

Після такої розмови з великим візирем Неплюєв послав від себе поручника Наковальнина і звелів йому їхати в Бендери до місцевого паші, приєднатися там до довіреної особи паші і їхати разом з нею до графа фон Вейсбаха; а доїхавши до міста Василькова, зупинитися в ньому під приводом "кварантини" й там чекати рішення від графа до того часу, доки він встигне знестися з Петербургом і отримати звідти інструкцію, як діяти в такому випадку. "Беру сміливість найпідданіше донести,— писав Неплюєв з цього приводу в Петербург,— вашій імператорській величності слабку мою думку, чи не рачите ви, ваша величність, всемилостиво звеліти тим запорізьким козакам нині увійти всередину кордонів вашої імператорської величності, особливо задля того, що Порта за нинішніми своїми в інших справах заняттями й браком часу сю справу не вельми важливою вважає і сама до того нас спонукає... А якщо запорожці на місці Базаглуці перебуватимуть, то від хана кримського й татар нападу й розорення зазнають, до того ж і Порта, заспокоївшись від нинішніх справ і бачачи їх на місці, де їх охоронятимуть війська вашої імператорської величності, зважить, що оселення їхнє на Базаглуці з правдою не схоже, і якщо нині зручну до того нагоду втратити, то надалі в потрібний час складно буде те вчинити або ж ще більше через те може виникнути причин для суперечок. За для сих резонів я сю справу (себто, настанову, як відповідати в Константинополь про перехід запорожців до кордонів Росії) при Порті мовчанням обійшов, оскільки якби я нині Порті оголосив, що ваша імператорська величність за них вступатися не рачить, то вона відразу вжила б заходів їх до покори собі привести і те моє оголошення й надалі собі за виправдання мати. На тій же підставі я нині промовчав і про калмиків, котрі у кримські краї втікають, і міркую моїм слабким розумом, що 20 тис.козаків запорізьких прибутковіші за багато калмиків, куди б їх не рачили використати: чи в Польщу проти станіславців, чи при нагоді проти татар. Якщо ж запорожців всередину кордонів вашої імператорської величності перевести неможливо, в такому разі мені здається, що генерал граф фон Вейсбах може до паші бендерського дати таку відповідь, якщо тільки на те вашої імператорської величності дозвіл буде, що в Базаглуці ніякої фортеці з боку вашої імператорської величності не будують і тим місцем ваша величність нітрохи не цікавиться, бо воно належить Оттоманській імперії; відомо, що там оселяються запорізькі козаки, від утиску ханського з Січі вийшовши, які просили у вашої імператорської величності як у своєї законної государині вибачення за втечу і прийняття у протекцію, в чому їм як підданим і єдинозаконним відмовити було неможливо; але разом з такою заявою відповідати, що коли вони прийдуть всередину кордонів вашої імператорської величності, тоді їм дадуть протекцію, а поза кордонами вашої величності цікавитися ними не рачите, бо вічну дружбу з Портою непорушне утримувати рачите, і тому якщо хан кримський оздоблювати їх більше не буде, то, можливо, вони іншого місця шукати не будуть і на Базаглуці залишаться...

А щодо погроз турецьких, то ми вже їх не боїмося, бо виставили дві обставини перед очі Порти: по-перше, що персіяни в руках вашої імператорської величності, по-друге, що ваша величність терпіти більше туркам не буде" '^.

Та минуло ще півроку часу, а питання про запорожців усе ще не було вирішене.

Російський резидент Неплюєв мав величезні труднощі в Константинополі й не знав, як "утримувати" запорожців, тобто вважати їх своїми чи чужими: зайнявши землі біля урочища Базавлука, запорожці не вважали їх власністю Порти, але вони не знали того, що ті землі насправді належать Порті. Для з'ясування цього питання Неплюєву довелося звернутися до справ 1705 року з розмежування кордонів між Портою і Росією і до того листування, яке велося в той час між начальником російської комісії думним дяком Омеляном Українцевим і кошовим отаманом Костянтином Гордієнком. З постанов тієї комісії зрозуміло, що за Дніпром у володінні Росії, крім Києва зі слободами, нічого не повинно бути.

Опинившись у такій скруті, російський резидент посилав замість себе для розмов з великим візирем свого перекладача Івана Бакуніна. Від того перекладача резидент дізнався, що Порта обурена на російський уряд не так за прийняття імператрицею у підданство запорожців, бо Порта й сама так би вчинила, якби до неї прийшли з Росії які-небудь магометани, як за те, що імператриця утримує запорожців на землях турецьких і дозволяє їм споруджувати різні будівлі, чим порушує встановлені мирні трактати й сусідську дружбу. У вічному мирі, встановленому між Росією й Туреччиною, виразно сказано, що "від острова, названого Січчю, всі місця суть Турецької імперії, а згадані запорізькі козаки нині живуть по сей бік вищезгаданого урочища (себто не до російської сторони, а до Турецької держави), задля чого кожен, хто прочитає той трактат, виразно без інших доказів побачити може, що ті місця суть осяйної Порти, в силу котрого трактату паки він, верховний візир, вимагає, щоб конче вищезгаданих козаків звідти в російські кордони перевели" '°.

Така розмова між російським перекладачем Бакуніним і великим візирем Алі-пашею відбувалася листопада 22 дня 1734 року, тим часом як запорізькі козаки вже ЗІ дня місяця березня сиділи "міцно гарно" своїм Кошем в урочищі Базавлук і зовсім не збиралися міняти його на якесь інше місце.

СПОДІВАННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА ПІДНЯТИ

НАЦІОНАЛЬНО-УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ДЛЯ ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД МОСКОВСЬКОГО ЯРМА УКРАЇНИ.— ЛИСТИ ОРЛИКА З ЦЬОГО ПРИВОДУ ДО ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА.— ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ ПИЛИПОВІ ОРЛИКУ Й ХАНУ КАПЛАН-ГІРЕЮ І ВІДІСЛАННЯ ОРЛИКОВИХ І ХАНСЬКИХ ЛИСТІВ ДО ГРАФА ВЕЙСБАХА.— ВІДПОВІДЬ ГРАФА ФОН ВЕЙСБАХА З ОБІЦЯНКОЮ ЗАХИСТУ ВІД ТАТАР І ТУРКІВ.— ПАМ'ЯТНА ЗАПИСКА КОШОВОГО МАЛАШЕВИЧА ПРО ТЕ, ДЕ Й СКІЛЬКИ ЧАСУ СИДІЛИ ЗАПОРОЖЦІ КОШЕМ ЗА ЧАС ЇХНЬОГО ЖИТТЯ ПІД ПРОТЕКЦІЄЮ КРИМУ.— СУПЕРЕЧКА РОСІЇ Й ТУРЕЧЧИНИ ЗА УРОЧИЩЕ БАЗАВЛУК, ДЕ ЗАПОРОЖЦІ СІЛИ СВОЇМ НОВИМ КОШЕМ.— ПРИЇЗД ТУРЕЦЬКОЇ КОМІСІЇ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ СПІРНОГО ПИТАННЯ.—ПРИСЯГА ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВІРНІСТЬ РОСІЙСЬКОМУ ПРЕСТОЛОВІ.— ПРИЇЗД РОСІЙСЬКОГО Й ТУРЕЦЬКОГО ПОСЛІВ У СІЧ І РІЗНА ЗУСТРІЧ, ВЛАШТОВАНА ОДНОМУ Й ІНШОМУ. КІЛЬКІСТЬ УСЬОГО ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА, ПРИЙНЯТОГО У ПІДДАНСТВО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРАТРИЦІ.

В той час, як запорожці безповоротно покинули ненависні їм володіння кримського хана, так званий гетьман українських козаків Пилип Орлик усе ще намагався схилити їх до Криму й відвернути від Росії. Давно чекав Пилип Орлик сприятливої нагоди, щоб вийти на історичну сцену, взяти в руки національно-український прапор і позбавити свою батьківщину від ненависного йому московського ярма. Така нагода з'явилася у нього після смерті польського короля Августа II, коли вся Польща, а разом з нею і майже вся Європа поділилася на два ворожі табори. Оскільки рідна дочка одного з претендентів на польську корону, Станіслава Лещинського, Марія була за французьким королем Людовіком XV, то за Лещинського вступилася Франція, а до Франції пристали королі — іспанський, дядько французького, сардінський, брат французького, і король шведський. Тоді на бік другого претендента, курфюрста саксонського Фрідріха Августа, стали германський цісар і всеросійський імператор. Але французький король, маючи величезну армію з 350 000 чоловік, почав війну в Італії, здобув там у германського цісаря королівство Ломбардське, князівства Міланське й Мантуанське, далі захопив володіння цісаревого зятя, князя лотарінгсько-го, а потім перекинув свою армію через ріку Рейн і спрямував п на Відень, столицю германського цісаря. В цей час Оттоманська Порта поставила в бойову готовність усі свої сили й також зайняла проти цісаря загрозливу позицію, а кримський хан рушив свої численні орди до меж Польщі.

У таких складних умовах ні цісар германський, ні його союзник імператор російський не могли ніде знайти собі співчуття й допомоги: Англія, Голландія, Данія, Пруссія, Баварія й інші князівства, бачачи, як германський цісар і російський імператор "беззаконно й богопротивно" ґвалтують вільності й права Речі Посполитої, в чужій державі свавільно розпоряджаються і виганяють законного короля Станіслава Лещинського,

відмовилися подати одному й іншому якусь допомогу. Так цісар і імператор -самі створили собі скрутне й вельми небезпечне становище, і цим становищем як щасливим випадком повинні були скористатися усі ті, кому дорога була "матка вітчизна" Україна. Саме таким був Пилип Орлик. Він залишив македонське місто Салоніки, переїхав до містечка Каушан і звідти квітня 23 дня 1734 року звернувся з великим листом до запорізького товариства. В тому листі він зобразив спочатку все політичне становище в Європі; далі докоряв запорожцям за зносини з Росією і наводив всілякі докази того, що саме тепер настав час, найщасливіший для звільнення вітчизни від московського тиранського ярма, й називав цю справу такою священною, високим подвигом, задля якого можна не пошкодувати і власного життя.

"І в такий зручний, щасливий, сприятливий і для війни зручний час ви, добрі молодці. Військо Запорізьке, дозволили собі захопитися хитрими улесливими обіцянками московськими, які вони рідко коли виконують, а тим більше не виконають щодо вас, добрих молодців. Війська Запорізького й усього нашого народу, тому що з давніх часів вони закляті вороги наші. Я б не здивувався, якби ви, ваша мосць, добрі молодці, Військо Запорізьке, не зазнавши на самих собі московської підступності, перейшли на бік Москви, та мене дивує те, люба братія моя, що ви, вже маючи, крім попередніх доказів, живі й свіжі' приклади брехливої обіцянки московської як на собі, так і на вітчизні своїй, легко, нерозважно й необачно йому вірите. Хіба випарувалося з вашої пам'яті те, як Москва, здобуваючи Січ, приманила облесними обіцянками царської ласки військову старшину й товариство до присяги й рубала їм у таборі голови? Як вона ще раніше, до здобуття Кизикермена, бажаючи обмежити й викоренити Військо Запорізьке низове, самарські городки заселяла й Кам'яний Затон під приводом складання там воєнних припасів і провіанту уфундувала, обнадіюючи царськими грамотами, що по закінченні війни з турками й татарами ті самарські городки й Кам'янозатонська фортеця будуть знесені дощенту. Та чи ж виконана ця обіцянка? Як під час шведської війни, затягнувши на свою службу немало низового товариства й пообіцявши йому свою платню, в Петербург його запровадила, а потім у каторги порозсилала, де козаки й погинули. Не сумніваюся, що Москва, бачачи звідусюди війну важку й небезпечну, потурає, лестить вам, золоті гори обіцяє, жалуванням грошовим утішає і всілякі вільності обіцяє, але що трапиться з вами по закінченні і до якого нещастя і згуби ви тоді дійдете? Самі тоді дізнаєтесь і шкодуватимете, що нерозважно й легковажно, не озираючись на задні колеса, вчинили, так само, як тепер цілий народ український, братія ваша, рідня й співвітчизники ваші, не послухавши щирих і правдивих розпоряджень з боку покійного славної пам'яті гетьмана Мазепи, самі на себе чинять жалісні й слізні нарікання, повіривши неприязним і брехливим московським обіцянкам; ці обіцянки підписані були в грамотах власною царською рукою, оголошені по всіх містах України, прочитані вголос по всіх церквах повсюди й у свідоцтво виконання їх самого Бога закликали й усе Військо Запорізьке городове й низове і весь народ запевняли, що права й вільності військові ніколи й ні в чому на вічні часи з боку Москви не будуть ні порушені, ні зламані; навпаки, всі люди військові й посполиті житимуть завжди при таких вільностях, при яких вони жили у дні славної пам'яті покійного гетьмана Богдана Хмельницького. А як стримала Москва свої присяжні обіцянки — це гаразд відомо не тільки вам, добрим молодцям, а й усьому світові. Щоправда, спочатку Москва потурала всьому українському народові, обдаровувала грошима всю старшину й усе значне військове й городове товариство, наділяла їх соболями, роздавала

маєтки, але все це робила до того часу, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, після чого відразу ж ввела на Україну війська свої й розмістила їх повсюди на квартири по містах і по селах, не звільняючи від військових постоїв ні будинків генеральної старшини, ні полковничих, ні попівських, ні простих козацьких. Потім, тільки-но Москва закінчила війну з шведами і встановила з ними мир, відразу ж усі присяжні й підтверджені царськими грамотами обіцянки відмінила, всі вільності поламала, суд і свої закони люті в Україні запровадила і встановила, а наші військові знищила, гетьманський лад викорінила, якийся колегіум з 12 осіб (великоросійського) народу, краще сказати з 12 лютих катів складений у Глухові, затвердила; ці люди у наших майно відбирали, одному з іншим розмовляти не дозволяли, тиранськи мучили, батожили, на тортури тягнули, ребра ламали, немов свиней пов'язавши, на вогні смажили, смолою киплячою поливали, вішали, голови рубали, четвертували й численні інші катування, у світі нечувані, народові нашому чинили! І коли генеральні особи, полковники, старшина, з усім городовим Запорізьким Військом і з усім народом, покірно й слізно через своїх послів почали просити царську величність про дарування прав і вільностей і нагадувати про дотримання царського слова й підтверджених грамотами обіцянок, тоді, всіх забравши й до Петербурга під вартою відіславши, одних замучили, інших у заслання позасилали, третіх до тяжкої в'язниці посадили, у якій багато років страждав і сам кривоприсяжця і відступник наш, покійний миргородський полковник Данило Апостол який добре Москві прислужився, зламав свою присягу й перейшов від нас на супротивний бік; за нього ви, добрі молодці, покинувши мене, вашого гетьмана, не стільки вільними голосами обраного, скільки до прийняття того уряду змушеного, повинні

у вашій церкві багато літ Бога молити за ту його для вас послугу, що він рекомендував Москві Ґалаґана для зруйнування запорізької Січі. Нарешті Москва, бажаючи не тільки знесилити Військо Запорізьке, а й зовсім винищити його, знайшла до того засіб: копання там, десь у далекому краю, якогось каналу й побудова у Персії фортець: пославши на кілька місяців за указами десятки тисяч козаків, одних з них тяжкими й незвичними роботами вигубили, інших голодом заморили, а третіх борошном, гнилим, протухлим, з ящірками і з вапном підмішаним, потруїли. Зметикуйте, добрі молодці, Військо Запорізьке, до яких ідете ви, чи вже відійшли приятелів! Пишу все те, про що й раніше багаторазово й широко писав вам для остороги, добрим молодцям, і якщо знайдете у чомусь неправду, викрийте мене. Та тільки сподіваюся, що ніхто, навіть з ворогів моїх, не знайде в тому брехні, бо все, що я раджу вам, від чого застерігаю, все те відомо всьому світові і багато з вас, тікаючи від московського тиранства, були самовидцями всього того, можуть підтвердити слушність моїх слів. Питаю я вас, добрих молодців. Військо Запорізьке: що ви, після вашої присяги, складеної на непорочному євангелії, принесли вітчизні, батькам, вашій братії, родичам і всьому народові українському, віддаючись під владу й панування московське? Чи поліпшилися від того права й вільності, Москвою порушені й відібрані? Чи ви домовилися й на тому міцно утвердилися, щоб Москва на майбутні часи гетьманський уряд, міста у свою владу не відбирала й військами своїми не обсаджувала? Чи ви домовилися про те, щоб Москва не нав'язувала вам силою в гетьмани москаля чи якогось волошина і надала Військові вільне на гетьманський уряд обрання? Чи війська московські з України будуть виведені й ніколи на постій не будуть ставати в ній? Чи москалі, волохи, серби й інші чужинці, як і перехрести від урядів військових будуть відставлені, а на їх місця заслужених козаків оберуть і поставлять? Чи козаки, крім звичної для них військової служби, ні до яких важких і незносних робіт не будуть змушуватися? Чи з Полтави, Глухова й інших, крім Києва, Чернігова й Переяслава, міст москалів випровадять? Чи міста й села, роздані в підданство різним особам народу московського, волоського й сербського, у них відберуть і під гетьманську владу віддадуть? Чи ви, добрі молодці, застрахували себе від того, щоб Москва у права наші не втручалася, а свої, на Вкраїні встановлені, зовсім знесла, людей наших до судів своїх не волочила, справ ніяких не судила, людей наших ні смертю не карала, ніякими подарунками, данинами, підводами далекими й іншими незліченними тягарями не обтяжувала? Чи, врешті, Військо городове Запорізьке й низове надалі при своїх правах і вільностях, ні в чому ніколи не порушених залишатиметься й гетьманському регіментові, а не владі й велінням воєвод і генералів московських коритиметься? Знаю гаразд, що ви, добрі молодці, Військо Запорізьке, все те облишивши й ніякого захисту й полегшення від тягарів і від московського тиранства ні Війську, ні посполитому людові не вчинивши, облишивши всі свої угіддя, майно і здобичі у Дніпрі, в Бузі й у всіх по обидва боки Дніпра річках і полях, Москві належних, передається на московську, собі й усьому народові неприязну й ворожу сторону. Хочу, отож, знати, де ви, добрі молодці, Військо Запорізьке, задумали й урадили Січ собі заснувати й фундувати? Звісно, по той бік Дніпра. Але турки й татари вам того не дозволять, бо той край, де були найкращі ваші угіддя й ужитки, а саме: по Самарі й інших місцях, віддані Москвою і підтверджені мирними договорами на вічні часи турко-татарам і обмежені по Оріль ріку; про те ви самі, добрі молодці, знаєте, тому до турецьких комісарів вислали для розмежування і військове товариство. По цьому, лівому боці Дніпра Москва ніде, крім Києва, Трипілля й Василькова, ні п'яді землі не має, навіть і сама Стара Січ (Чортомлицька) не належить їй і на вічні часи не належати-

ме Москві, що й затверджено мирним договором між Портою і Москвою спочатку під Прутом, потім у Стамбулі і врешті в Адріанополі. А вся сього-бічна пустеля з полями, ріками й річками почасти до Речі Посполитої, польської України відійшла й давнім Карловицьким договором підтверджена; почасти туркам і татарам по самий Очаків належить. Зважте, добрі молодці, Військо Запорізьке, і обміркуйте вашими мудрими головами, де сядете під московським пануванням, де матимете здобичі від солі, від риби, від звіра, де пасіки свої матимете, де пастимете свої череди, що розмножилися під обороною хана його милості? Звісно, Москва не захоче для вас ні з турками, ні з татарами воювати за ті землі по обидва боки Дніпра,— навпаки, рада буде, щоб навіть імені вашого запорізького низового не було, як це вже постановив був небіжчик государ цар Петро Олексійович, тільки чекав закінчення війни зі шведами. Через неможливість оселити вас, добрих молодців. Військо Запорізьке, по обидва боки Дніпра Москва здійснить давній свій замір і ворожі задуми: забравши вас. Військо Запорізьке, зашите за ріку Волгу й тим викорінить навіки і гніздо військове, й ім'я Війська Запорізького низового. До кого тоді у своєму нещасті звернетесь ви по допомогу? Тоді вже ні турки, ні татари, ні поляки не захочуть ні прийняти, ні захищати, ні обороняти вас, бачачи ваш теперішній безчесний і ганебний вчинок. Признаюся вам, добрим молодцям, милій братії моїй, що я соромлюся тепер не тільки перед Портою Оттоманською, а й перед королівською величністю французькою, польською і шведською через вашу несталість, оскільки Порта Оттоманська й усі ті монархи були повідомлені й оповіщені мною в багатьох листах (у Салоніках я не сидів даремно, склавши руки протягом 12 років) про мужність, відвагу і постійну, непохитну й присяжну готовність звільнити вітчизну й наміри ваші, отож обіцяли нам, за допомогою божою й за готовності найсвітлішого хана, уповні зичливого й прихильного до нас, допомагати нам і війною, і мирними договорами. Не забувайте, добрі молодці, про складену вами разом зі мною на непорочному євангелії присягу захищати вітчизну від тяжкого й нестерпного гніту московського. Пожалійте батьків, братів, родичів і всіх земляків ваших, обтяжених знущаннями, грабунком і нестерпним московського панування ярмом, а що найбільше, не мають вони волі ні в майні, ні в житті, ні у здоров'ї, ні в жінках, ні в дочках своїх від військ московських, повсюди по містах і селах на квартирах розташованих. Будуть вони на вас, добрих молодців, плакатися й Бога на помсту кликати, якщо ви їх віддасте у ще більшу й тяжку неволю своїм переходом до Москви. Вони на нас, після Бога, мають постійну надію, як про те мені часто переказували ченці київських і інших українських монастирів і різні купці, які компаніями ходять через Салоніки до святої Афонської гори. Отож, не залиште, добрі молодці, безпомічної вітчизни своєї! Не сумніваюся, що Москва, якщо ще не встигла притягнути, то напевно намагатиметься притягнути вас до присяги на вірність собі, та сумніваюся в тому, щоб та сама Москва захотіла присягнути зі свого боку на збереження всього того, чим вас, добрих молодців, обнадіює, чого вона ніколи не вчинить, а якщо і вчинить, то до більшого ошуканства, щоб тою брехливою присягою скоріше знадити і згубити вас. Знайте і те, добрі молодці, що та присяга, якщо тільки ви її склали, не чинна і перед Богом не грішна, бо, присягнувши попередньо одностайно на звільнення вітчизни, тепер ви присягнули лукаво, а чи ж можна присягати на погибель вітчизни? А до того ж Москва, узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з вітчизною нашою вчинить, і тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і вітчизну в безодню кине, і вільностей позбавить. Після всього цього прошу вас, добрих молодців, Військо Запорізьке, в ім'я любові до вітчизни й перед Богом вчиненої присяги про оборону вітчизни до останньої краплі крові, облишити свій намір, який ви здійснили чи ще тільки збираєтеся здійснити про перехід на ворожий вам і вітчизні бік, скористатися вигідним і щасливим часом, що зараз нам випав, за таких великих і непереможних для виконання наших священних обов'язків; в іншому разі

через наиіу несталість ми втратимо цей момент для звільнення нашої любої батьківщини і ніколи вже такого не побачимо й до кінця днів не дочекаємося. Звертаю, врешті, вашу увагу, що я тут, залишаючись при його милості ханові, маю уважне, пильне й невтомне про вас старання і збагнув цілковито його ханську милість, що він за натурою — пан, ласкавий до вас, добрих молодців, Війська Запорізького, усім серцем прихильний і всілякого добра вам і вітчизні нашій зичливий; слід тільки, щоб ви, добрі молодці, відгукнулися до його ханської милості листом через своїх посланців і запевнили його, що ніколи не збираєтеся переходити на московський бік і відходити від оборони й володарювання його ханської милості, а залишаєтеся в готовності до воєнного походу на перший його ханської величності указ. Запевняю вас християнською совістю, що не шкодуватимете і не тільки платню, а й належну винагороду за свою працю й подвиги матимете в польській стороні й отримаєте пожиттєві й вигідні постої. Все це пишу вашмосцям, добрим молодцям, Війську Запорізькому з ревності і від щирої моєї до вас і до вітчизни любові й приязні, з якою до вас і зостаюся щиро зичливий всього добра приятель і брат, Пилип Орлик, гетьман Війська Запорізького"

Разом з листом Пилипа Орлика запорожці отримали листа й від хана Каплан-Гірея. Лист хана доставив у Січ "гетьман і стражник" дубосарський і, за військовим звичаєм, його прочитали разом з листом Орлика на загальній раді. У своєму листі хан знову запрошував запорожців під свою протекцію і давав їм місце для заснування Коша "униз Дніпра, до Олешок, до Кардаши-на й до Сирті", обіцяв утримувати їх у попередніх вольностях дніпрових і милості й наказував слухатись і за вождя вважати "пана гетьмана Пилипа Орлика, який прибув за указом Порти Оттоманської з міста Солуня в особисте розпорядження ханської величності"

Та марно Пилип Орлик і Каплан-Гірей зверталися до запорожців. Попри всі докази, попри всю красномовність Орлика, запорожці залишалися цілком байдужими як до нього особисто, так і до його покровителя, кримського хана. Покладаючись на милість російської імператриці й на слова графа Вей-сбаха, який обіцяв захищати Запорізьке Військо від татар у випадку їхньої появи поблизу російських кордонів, запорізькі козаки послали травня 8 дня відповідь Пилипові Орлику й Каплан-Гірею і в тих відповідях "прямо від їхнього послуху відмовилися і в підданстві імператорської величності декларувалися" ^

У листі до Орлика запорожці вказували на всі погані вчинки кримських ханів щодо козаків за весь час їхнього життя під кримською протекцією: відкрито заявляли Орликові про те, що не Москва козакам листи "знадливі" писала, а самі козаки чоломбитні посилали до царської величності з невідступними проханнями прийняти запорожців "до попередньої ласки й милості", яку вони, врешті, тепер отримали. Вони радили й самому Орликові зробити те саме, що все Військо зробило, і доводили, що якщо хан, з'єднавшися з Орликом, здобуде Україну, то все одно отримає її не Орлик, а хтось інший, котрий глумитиметься над нею, як глумилися поляки, переслідуючи православну віру й насаджуючи в народі унію. А на завершення листа запорожці просили Орлика залишити їх цілковито в спокої і не писати більше ніяких листів, бо тепер вони вже піддані не кримського хана, а російської імператриці, котрій служитимуть до останніх днів свого життя "з роду в рід і ставатимуть за щасливе володіння її і всього християнського посполитого люду"

У листі до кримського хана Каплан-Гірея запорожці писали те саме. Вклоняючись аж до землі ханській милості і вдруге дякуючи ханові за хліб, за сіль і за протекцію, виявлену ним протягом кількох років усьому Військові, запорожці відверто заявляли йому про те, що вони бажають жити під обороною російської православної государині й вічно служити всім її наступникам. Багато зазнали запорожці кривд і від ногайських татар, які захопили всі степові угіддя від Великого лиману вгору до порогів Дніпра, і від

кримських татар, котрі грабували ні в чому не винних запорожців за втікачів з Криму, за зникнення татарської худоби й усілякого майна , і від ляхів, котрим хан дозволяв вішати козаків, які вирушали у Брацлав і в інші міста по рибу, і від їх милості Адил-Гірея й колишнього хана Менглі-Гірея, коли після їхньої міжусобної боротьби ні в чому не винних півтори тисячі запорожців віддали на каторги, від азовських татар, котрі не раз нападали біля річки Кальміуса на запорожців, які ходили по звіра. Та й тепер, якби запорожці пішли за ханом проти поляків, то могло б статися те саме, що сталося під час походу з Адил-Гіреєм: тоді б запорожців або в далекі місця попродавали, або ногайці, забравши, порубали, як порубали вони шістьох запорожців, які ходили до містечок на ріці Орелі. Внаслідок усього викладеного Запорізьке низове Військо й вирішило схилитися під державу православного монарха, щоб не гинути "в невідомих нападах" .

Обидва листи, лист Пилипа Орлика й лист хана Каплан-Гірея, і копії з власних своїх відповідей запорожці відіслали через колишнього кошового отамана Івана Білицького з шістьма товаришами графові фон Вей-сбаху до Києва. При цьому, користуючись такою нагодою, кошовий отаман Малашевич і все запорізьке товариство просили графа пропустити Білицького до Петербурга для подання на найвище ім'я чоломбитної про дозвіл Війську Запорізькому на випадок протесту з боку кримського хана й турецького султана за те, що козаки зайняли нове урочище, залишити Військові тільки те місце, де воно заснувало Кіш свій, бо "те місце від давніх літ низовому Військові належить і ніким не обмежене". За це козаки обіцяють вірно до кінця днів своїх російському престолові служити й усьому великоросійському й українському народові сторожею бути. Козаки й тепер готові на допомогу російському військові виставити тисячу товариства на той час, який вкаже сам граф, хоч усього Війська, доки ще літо, вони зібрати не можуть, бо, користаючись літнім часом, козаки розбрелися хто до пониззя Дніпра, хто на річки польові для рибальства.

Граф Вейсбах, отримавши такого листа, похвалив запорожців "за мудру до зрадника й до хана на листи їхні відповідь", просив і надалі такі листи доставляти йому, а посланців від гетьмана й від хана в себе затримувати, за що обіцяв робити про них найнижчі донесення й доставляти всьому Військові різні милості. А щодо посольства Івана Білицького з товаришами в Петербург, граф писав кошовому, що він спочатку хотів дочекатися повернення зі столиці колишнього судді Решетила й отамана Прокопа Федоріва, яких Військо послало до столиці з цією ж метою; але потім на настійне прохання Білицького послав його з трьома курінними отаманами до столиці, а трьох його товаришів повернув до Коша. Через цих товаришів граф Вейсбах оголосив усьому Військові, що козаки можуть на зайнятих ними місцях жити безперешкодно; а якщо татари спробують на них напасти, просив негайно сповістити його про це, щоб послати до запорожців загін російського війська, розташованого на правому боці Дніпра; а доки татари не чинитимуть ніяких на козаків нападів, жити спокійно й не завдавати їм ніяких кривд. А на запит кошового Івана Малашевича, на який час він повинен

випадок війни поЬільше коней і рушниць і виступити в похід з коша за першим до Війська листом, а тим часом "вільно на своїх наданнях справи провадити" .

Покінчивши раз і назавжди з Кримом, кошовий отаман Іван Малашевич і все запорізьке низове товариство склали травня 29 дня оригінальну записку на "потомну пам'ять" про те, скільки років Військо Запорізьке низове під протекцією кримського хана мешкало і в яких місцях Кошем чи Січчю сиділо ''. 3 цієї записки видно, що після зруйнування Чортомлицької Січі запорожці спочатку оселилися в Олешках, біля Кардашинського лиману, і прожили там 19 років; потім з Олешок піднялися вгору Дніпром й сіли на місці старої Чортомлицької Січі. Проживши у Чортомлицькій Січі два роки, пустилися до гирла річки Кам'янки і прожили там чотири роки. Від Кам'янки піднялися до урочища Базавлука й березня ЗІ дня 1734 року осіли на ріці Підпільній, проживши всього під кримською протекцією 25 років.

"Перве, когда покоино Иоан Мазепа гетман пресвітліишому православному монарсі московскому сіє єсть покоиному Петру Алексіевичу, первому імператору, змінил, а до короля швецкого пристал й Войско ж Запорож-ское низовое указами й прелісньіми свойми писмами до тоеи ж зміни своей привабил, то, по разоренію воиском московским за тую зміну старой Січи, якая бьіла при Чортомлику над Скарбним, Войско Запорожское низовое оттудова вниз Днепра в року 1709-м мая 12 числа избигши й совокупив-шися своим же воиском, якая часть бьіла' при помянутом Мазепе к шведу, когда он, король швецкій значне под Полтавою того ж року 1709 іюня 27 числа от воиска ж московского побіжден зостал, тамо на низу Днепра под крьімскую державу за Девлет-дерей хана удавшися. Січ бьіли себі при Олешках й Кардашину над Конскою завели, где літ девятнадцать мешкальі й пакьі збунтовавшьіся й кошевого себі Йвана Гусака изобравши й раскол между собою учинивши, на тое ж вьішпомянутое старое містце й к Чор-гомлику вгору Днепра сошедльі й Січью два года сьідільі. А потом за Делльі-дерей хана указом вниз Днепра спустившьіся вьішше Казьікерме-на над Каменкою в третом містцу й сіли бульі Кошем й четнре года мешкали, що чьіньіть под крьілом в тьіх трех містцах всіх літ числом двадесять й пять зоставалм й за блаі'оразсудньім поводом й урядом на тот час Его Милостьі пана Йвана Малашевича атамана кошевого куріннаго Пашковска-го, гдьі Каплан-Дерей, хан крьімскій, з гетманом Орликом Станиславу Лещьінскому из ордами свойми ишол на помощь под Хотин й Камянец По-долскій протьі Саса , короля полекого й проти воиска московского, хотя-чи его королем полским постановить, й Войско Запорожское низовое туда ж хан крьімскій затягал во помощ, то в той час не изволившьі рук на войско християнское поднимать й жаліючи кревньіх своих й всего народу християнского малороссійского, жеби орда, вибравши в неволю, не запровадила з тоеи помянутой Камянской Січи а протекцій крьімской в року вьіш описанном 1734-м марта 28 числа рушившись суд... водним й трактом степовим й прибувши того ж марта ЗІ-д вгору Днепра і вншьше Базавлука над Подполною містце изобравши. Кошем по прежнемупод владініем своего

веленно вьішеименованнаго ж року й дня записать й лутшаго віроятія, кто сего потребоват иметь, воисковою кошевою печатью при Коші Подполной утвердить" '''.

За рік до того, як запорожці на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем покинули Кам'янку й перейшли на Чортомлик, помер головний рушій подій у Запоріжжі з 1707 до 1728 року Костянтин Гордієнко. Про останні дні Гордієнка не відомо нічого. З абсолютною певністю можна лише сказати, що він залишався вірним собі до останніх своїх днів. Ненавидячи Москву, Гордієнко всіляко дбав про те, щоб утримати запорожців у Криму, але врешті-решт зазнав невдачі й навіть жорстокої зневаги від товариства. Як прожив Гордієнко останні роки свого життя, з 1728 до 1733 року, на те немає жодних вказівок. На кам'яному високому хресті, встановленому на правому високому березі Дніпра над великою земляною могилою, що зберігся, незважаючи на час і руйнівну стихію, до нашого часу біля насипу колишньої Кам'янської Січі ^, є таке: "Во имя отца й енна й святаго духа зде опочиваеть рабь божій Константин Горд^евич атамань кошовий: славнаго воиска запорозского низового а куреня платн^ровского: преставися року 1733 мая 4 числа". На західному боці хреста викарбувані півмісяць, зображення хреста й мовби квітки, на східному вирізьблені розп'яття й арматура Запорізького Війська . З тієї обставини, що на хресті кошового названо Гордійовичем, а не Гордієнком, можна зробити висновок, що прізвище Гордієнка було зовсім не прізвищем, а радше прізвиськом по батькові, як це часто бувало у запорожців, та й тепер буває в українців ; справжнє ж його прізвище могло бути іншим, можливо Головко, може Гординський чи Городецький, як про це свідчить історик Запоріжжя середини XVIII століття. Той же історик каже, що в Костянтина Гордієнка був син Василь Головко, який жив після смерті батька в тому-таки Платнірівському курені ^. А з тієї обставини, що Гордієнка після смерті вшанували спорудженням великої могили й монументального кам'яного хреста, слід розуміти, що його не зовсім забули товариші і що в нього були щирі віддані йому друзі. Зв'язок Гордієнка з Мазепою в останній час перед Полтавою, та й опісля неї, зробив ім'я цього кошового непопулярним

серед української черні взагалі й запорізької зокрема. Та Гордієнко не любив Мазепу і якщо простягнув йому руку допомоги перед Полтавською битвою, то вчинив це не задля самого Мазепи, а задля тієї ідеї, яку сам плекав у своїй душі. Костянтин Гордієнко є найвидатнішим з кошових отаманів кінця XVII і початку XVIII століття, який узяв на себе сміливе завдання що б там не було зберегти вольності козацькі від посягань московського уряду, але, на жаль, не досягнув своєї мети й ліг із болем у серці і з великою гіркотою на душі в похмуру могилу. Життя цієї людини, сповнене трагізму й розчарування, надзвичайно повчальне. Така людина, як Костянтин Гордієнко, здавалося, спеціально з'явилася на історичній сцені, аби на її прикладі яскравіше й наочніше показати, наскільки марна боротьба окремих, хоч і сильних волею, осіб з духом історії, з її могутнім і невідворотним плином. Гордієнко мав безумовний хист полководця, набагато переважаючи в цьому свого сучасника гетьмана Мазепу. Беручи близько до серця інтереси своєї вітчизни й намагаючись проникнути в далеке майбутнє, Гордієнко відкрито повставав проти прагнення московського уряду, який, будуючи фортеці в самому Запоріжжі, хотів накласти руку на споконвічні права й вольності козацькі, і був палким поборником внутрішньої автономії і незалежності Запоріжжя від Москви. Але, не знаючи ні в чому міри, людина надто пристрасна й запальна, Гордієнко в останньому випадку доходив до крайнощів і всією своєю діяльністю виразно довів, що йому чуже було історичне усвідомлення єдності всієї Великої й Малої і Білої Росії в лоні православ'я і під єдиною державною владою. Тому цей кошовий, гідний кращої долі, вмер, проклятий Москвою і гірко зневажений власним товариством. Втім, не можна не віддати належного цій людині могутньої волі за те, що він і сам з собою не лукавив, і щодо інших не кривив душею, а завжди відкрито обстоював свої переконання, якими б вони не були в очах його сучасників і далеких нащадків.

Так чи інакше, але запорожці не пішли за радою Гордієнка й, поховавши свого сумнозвісного кошового отамана, назавжди залишили володіння Криму. Перейшовши під владу Росії, вони чекали тільки відвертого визнання їх російською імператрицею синами російської вітчизни. Вони з великим неспокоєм чекали повернення своїх депутатів з Петербурга і всі надії свої в цьому випадку покладали на свого найближчого захисника й заступника графа фон Вейсбаха.

Червня 5 дня граф Вейсбах сповістив "шляхетного й високошановного" кошового отамана Івана Малашевича про те, що колишній запорізький суддя Решетило й отаман Прокіп Федорів уже повертаються з Петербурга на Кіш. У Петербурзі їх допустили на очі її імператорської величності і "усно від її величності обнадіїли про відпущення всьому низовому Запорізькому Військові провини і про утримання всемилостивої її імператорської величності протекції"; а перебуваючи в Петербурзі, мали вони всілякий достаток і отримували найвищі милості: на утримання після приїзду, з 15 дня, 110 карбованців на всіх і при відпуску назад кожному по 100 карбованців і одягу на 77 карбованців, крім того, окремо від самого графа Вейсбаха в місті Києві на дорогу на всіх 150 карбованців '^

Розташовуючись Кошем в урочищі Базавлук, на ріці Підпільній, запорожці вважали, що це місце по праву належить Росії. Інакше дивились на це турки: вони надалі заявляли, що урочище Базавлук було, за укладеним мирним трактатом, власністю Порти. З огляду на це для вирішення спірної справи призначили турецького уповноваженого Едиклі-агу, про що турецький уряд офіційно сповістив російського резидента в Константинополі, а російський резидент послав звістку про це графові фон Вейсбаху. Граф Вейсбах перебував тоді в Білій Церкві, куди до нього через Київ по-

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: оформление доклада, контрольные 8 класс, бесплатные шпоры.

Предыдущая страница реферата | 1  2  3 | Следующая страница реферата