ЗМІСТ

1. ВСТУП

2. КейнсІансЬка економічна теоріяя

1. Невідповідність інвестиційних планів і планів заощаджень

1 Дискредитація еластичності співвідношення цін і заробітної плати

3. Співвідношення сукупного попиту та сукупної пропозиції

Інструментарій кейнсіанської теорії зайнятості

4. Інвестиції

1. Очікувана норма чистого прибутку

2. Реальна ставка відсотка

3. Крива попиту на інвестиції

4. Зрушення в попиті на інвестиції

5. Інвестиції і дохід

6. Нестабільність інвестицій

5. Висновок

3 Державне регулювання економіки

4 Альтернативні концепції державного регулювання

економіки

Список літератури

1. Вступ

З часів зародження економіки, одна з напруженіших дискусій ведеться навколо питання: чи існує в економіці тенденція про довгострокову рівновагу з повною зайнятістю. Застосовуючи сучасну економічну мову, визначимо "як класичні теорії і підходи акцентуються на могутніх самокритичних силах економіки". Класична макроекономічна думка має своє народження в поглядах
А. Сміта, Ж. Б. Сея, Дж. См. Мілля.

Альтернативний підхід, що сьогодні називається кейнсіанскою економікою, не був послідовно висловлений аж до появи роботи Дж. М. Кейнса
"Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Основна відмінність між класичним і кейнсіанским підходами можна знайти в їхніх різних поглядах на поводження сукупної пропозиції. Кейнсіанці вважають, що ціни і заробітна плата встановлюються поступово, що тому врівноважують силам, можливо, необхідні багато чи років навіть десятиліття, щоб в економіці з'явилася рівновага. Відповідно до класичного підходу ціни і заробітна плата гнучкі, тому економіка рухається до своєї довгострокової рівноваги дуже швидко.

Перед тим як Кейнс написав у 1936 році "Загальну теорію зайнятості, відсотка і грошей", економісти-теоретики в цілому дотримували класичного підходу до економіки. Ранні економісти були витиснуті промисловою революцією з її поділом праці, нагромадженням капіталу і ростом міжнародної торгівлі. Вони знали про ділові цикли, але розглядали їхній як тимчасові самостійно виникаючі відхилення. Їхній аналіз обертався навколо закону Ж.
Б. Сея. Цей закон, сформульований у 1803 році французьким економістом Сеєм, затверджує, що надвиробництво не можливе по своїй природі. Позицію Сіяючи іноді виражають так: “пропозиція породжує свій власний попит“. Що ж є основою закону Сея? Він ґрунтується на поглядах, що немає щирої відмінності між економікою, у якій обмін відбувається за допомогою грошей від бартерної економіки. Якщо підприємства можуть робити більше продукції, то споживачі будуть більше неї купувати.

Довгий час більшість видатних економістів, включаючи Д. Рікардо, Дж.
С. Мілля й А. Маршала, дотримували класичного макроекономічного підходу, що надвиробництво неможливе. Навіть у часи Великої депресії, коли чверть робочої сили США була безробітної, такий відомий экономист як А. Пігу, писав: “Поруч з досконально вільною конкуренцією завжди існує сильна тенденція до повної зайнятості. Безробіття існуюча в будь-який проміжок часу, виникає цілком унаслідок ряду труднощів, що стримують відповідне пристосовування заробітної плати і цін, що повиннео відбуватися негайно“.

Як підтверджує фрагмент роботи А. Пігу, основним фактором, що лежить в основі класичного підходу є те, що заробітна плата і ціни досить гнучкі, щоб повертатися в стан рівноваги дуже швидко. Якщо ціни і заробітна плата пристосовуються швидко, отже, короткостроковий період, у якому ціни тверді, буде настільки коротким, що його можна не брати до уваги для всіх практичних цілей. Класичні чи практичні макроекономісти вважають, що економіка завжди функціонує по повній зайнятості потенційного обсягу виробництва.