"Німецька класична філософія"
Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна”

Кафедра облік і аудит

Контрольна робота на тему

Німецька класична філософія . Загальна характеристика.

Виконала студентка

Групи ЗОА21

Т.В.

Київ – 2003 р.

Німецька класична філософія. Загальна характеристика.

План.
1. Вступ.
2. Відбиток політичної ситуації на поглядах німецької класичної філософії.
3. Метод та система Г.Гегеля.
4. Основоположник неокласичної філософії – Кант.
5. Постгегельянство Фейєрбаха.
6. Діалектика Г.Фихте.
7. Філософія Шеллінга.
8. Підсумок досягнень німецької класичної філософії.
9. Список використаної літератури.

1. Вступ.

Німецька класична філософія XIX століття не тільки підвело підсумки розвитку європейської думки, але і запропонувала свої шляхи і методи рішення традиційних проблем буття, співвідношення світу і людини, теорії пізнання, моральності. Особливо плідні ідеї висловлювалися німецькими філософами в області розвитку. Були систематизовані попередні погляди і положення з питань протиріччя, взаємоперехіда протилежностей, створена цілісна теорія загального зв'язку і розвитку — діалектика. Велике значення, у розглянутий період, надавалося однієї з фундаментальних проблем раціоналізму — тотожності об'єкта і суб'єкта. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель через діалектику суб'єктно-об'єктних відносин розглядали і вирішували онтологічні, гносеологічні, ціносно-смислові й інші питання філософського знання.

2. Відбиток політичної ситуації на поглядах німецької класичної філософії.

Німеччина кінця XVIII – початку XIX століття являв собою досить відсталу країну в порівнянні з передовими європейськими державами. Назріла необхідність подолання феодальної роздробленості і кріпосництва, демократизації суспільства. Однак, німецькі буржуа, налякані кривавим терором Великої французької революції, не прагнули до радикальних перетворень. Невдоволення городян, народні повстання в різних районах не привели до загальнонімецької революції й об'єднання країни.

Як наслідок, така політична ситуація наклала відбиток на ідеї класиків німецької філософії. Незважаючи на те, що И. Кант, И. Фіхте, Ф. Шеллінг і
Г. Гегель продовжують розвивати ідеї лібералізму і правової держави, їхнього добутку не містять полум'яних закликів до перетворення суспільства, який можна зустріти в ідеологів французької революції. Зате німецька класична філософія відрізняється академічною стрункістю і строгістю побудов у питаннях обґрунтування правової державності, волі, рівності людей.
Німецька класична філософія створила необхідну базу для подальшого розвитку ліберально-правових ідей у Європі.

3. Філософія Гегеля.

Вищим досягненням німецької класичної філософії з'явилася філософія
Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831).

Світовий розум і абсолютна діалектика. За словами В. Соловйова, Гегель може бути названий філософом по перевазі, тому що з усіх філософів тільки для нього одна філософія була усі. В інших мислителів вона їсти старання осягнути зміст сущого, у Гегеля ж, навпроти, саме суще намагається стати філософією, перетворитися в чисте мислення. Інші філософи підкоряли свій умогляд незалежному від нього об'єктові: для один цей об'єкт був Бог, для інших - природа. Для Гегеля, навпроти, сам Бог був лише філософствує розум, що тільки в зробленій філософії досягає і своєї власної абсолютної досконалості. На природу ж у її незлічимих емпіричних явищах Гегель дивився як на свого роду “луску, що скидає у своєму русі змія абсолютної діалектики”. Гегель розвив навчання про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому виді розробив основні принципи діалектичної логіки. Кантівській “речі в собі” він протиставив діалектичний принцип: ость виявляється, явище істотне. Гегель, вбачаючи в житті природи і людини іманентну силу абсолютний, рушійний світовий процес і розкриваючий себе в ньому, затверджував, що категорії суть об'єктивні форми дійсності, в основі якої лежить “світовий розум”, “абсолютна або “світовий дух”. Це — діяльний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолют ідеї полягає в мисленні, мета — у самопізнанні. У процесі самопізнання розум світу проходить три етапи: перебування абсолютної ідеї, що самопізнає, у її власному лоні стихії чистого мислення (логіка, у якій ідея розкриває се зміст у системі законів і категорій діалектики); розвиток ідеї у формі “інобуття” у виді явищ природи (розвивається сама природа, а лише категорії); розвиток ідеї в мисленні історії людства (історія духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самої себе й осягає себе формі людської свідомості і самосвідомості. Ця позиція Гегеля відбиває його панлогізм (від греч. раn — всі і logos — думка, слово), що сходе до Б.
Спінози і тісно зв'язаного з визнань буття Бога. За словами Гегеля,
“половинчата філософія відокремлює від Бога, щира ж філософія приводить до
Бога”. Дух Бога, по Гегелю, не є дух над зірками, за межами світу, але Бог присутній скрізь. У своїх працях Гегель виступає як біограф світового духу.
Його філософія не претендувала на передбачення того, що почне в майбутньому цей дух: про його дії можна довідатися лише після їхнього здійснення, філософія не в змозі передбачати майбутнє.

Величезна заслуга Гегеля полягає у встановленні у філософії і загальній свідомості щирих і плідних понять: процесу розвитку, історії. Усе знаходиться в процесі, — не існує ніяких безумовних границь між різними формами буття, немає нічого окремого, не зв'язаного з усім. Філософія і наука придбали у всіх сферах генетичний і порівняльний методи.

Філософські погляди Гегеля пронизані ідеєю розвитку, вважав, що неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, що воно зробило у своєму розвитку, що розвиток відбувається не по замкнутому колу, а поступально від нижчих форм до вищих, що в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін у якісні, що джерелом розвитку є протиріччя: протиріччя рухає світом, воно є “корінь усякого руху і життєвості”, складає принцип усякого саморуху. У філософській системі Гегеля дійсність представлена як ланцюг діалектичних переходів.

Однак гегелівська філософія перейнята глибоким внутрішнім протиріччям.
Що ж це за протиріччя? Метод, розроблений Гегелем, спрямований на нескінченність пізнання. Оскільки ж об'єктивною основою його є абсолютний дух, а метою -самопізнання цього абсолютного духу, остільки пізнання звичайно, обмежено, тобто система пізнання, пройшовши цикл пізнавальних ступіней, завершується останньою ступінню — самопізнанням реалізацією якого є сама філософія Гегеля. По Гегелю його філософська система — вище одкровення людського і божественного духу, останнє й остаточне слово всесвітньої історії філософії.

Розум в історії. Пошуки цього розуму привели Гегеля до виявлення історичної закономірності, у якій реалізується діалектика необхідного і випадкового. Як розгортається ця діалектика в реальному історичному процесі? Відповідно до Гегеля, історія розвивається не як автоматичний процес; історія людства складається з дій окремих людей, кожний з яких прагне реалізувати свої власні інтереси і мети. Пафос гегелівського розуміння історії полягає у твердженні активності людини, тому що ніщо велике не відбувається без пристрасті. Однак у результаті дій людей, що переслідують свої мети, виникає щось нових, відмінне від їхніх первісних задумів, з чим у своїй подальшій діяльності люди змушені вважатися як з об'єктивною передумовою. Так, по Гегелю, випадковість стає необхідністю. У цьому нескінченному діалектичному процесі їхнього взаємного переходу здійснюється те, що Гегель назвав хитрістю історичного розуму. Вона полягає в “ діяльності, що опосередковує, що, давши об'єктам діяти один на одного відповідно їх природі і виснажувати себе в цьому впливі, не втручаючи разом з тим безпосередньо в цей процес, усе-таки здійснює лише свою власну мету”.

Тому розум у Гегеля з'являється як над індивідуальне, всесвітньо- історичний початок, що здійснюється в історії як розвиток світового духу, або абсолютної ідеї. Вся історія власне кажучи, історія думки, історія саморозвитку розуму. Звідси історія у своїй основі виявляється логічним процесом, суть лити реалізація логіки. У цьому виразився загально панлогічний погляд Гегеля. Ціль всесвітньої історії, по Гегелю, полягає в пізнанні світовим духом самого себе. У цьому пізнавальному процесі він проходить ряд конкретних ступіней, втілюючи в понятті народного духу ( що полягає в єдності конов; державних установ, мистецтва, релігії і філософії). Носієм світового духу є щораз дух якогось одного конкретного народу, у той час як інші народи вже пройшли етап свого найвищого розквіту, вичерпавши свої можливості, і хиляться до заходу, а інші ще тільки народжуються, знаходячи по історичних масштабах, у дитячому віці.
Відповідно до Гегеля, розум в історії здійснюється таким чином, що кожний одержує право внести свою лепту в процес висхідного самопізнання світового духу. Але процес цей не хаотичний. Гегель установлює чіткий критерій періодизації всесвітньої історії, яким є прогрес у свідомості волі. Йому відповідають чотири етапи в цьому сходженні: східний світ; грецький світ; римський світ; німецький світ. У східних народів не було волі; вільним визнається лише один — деспот, тому воля тут — сваволя, розгул пристрасті, з однієї сторони іншої — сліпа покора як характерна риса народно духу:
Греко-римському світові властивий наявність волі, але вона усвідомлювалася лише в обмежених межах — для деяких. Тому державний устрій грекоримського світу не виключало рабства. Але народний дух грецького і римського світів мав різну орієнтацію. Якщо для грецького світу характерним було здійснення принципу “прекрасної індивідуальності”, то для римського — “абстрактної загальності”. Повна воля, по Гегелю, знайшла втілення лише в німецьких народів, що у своєму історичному розвитку, успадкувавши плоди Реформації і
Французької революції, досягли загальної цивільної політичної волі. Таким чином, відповідно до Гегеля, всесвітня історія є утілення волі в реальному житті народів, що представляє собою великий хід світового духу по своєрідних ступінях безперервного історичного процесу. Дійсну історію
Гегель зв'язує з державно-правовою організацією життя народу, а прогрес убік розумного державного устрою — з історичним прогресом узагалі. “У наявному бутті народу субстанціальна мета полягає в тому, щоб 6ыть державою і підтримувати себе в якості такого. Народ без державного устрою (нація як така) не має власне ніякої історії, подібно народам, що існували ще до утворення держави, і тим, що ще і понині існують як дикі нації”. В остаточному підсумку Гегель прагнув обґрунтувати думка, що саме німецький народ, що нібито вже установив розумний державний устрій і є дійсний носій всесвітньо-історичного прогресу. Таким чином, історія, представлена як саморозвиток світового духу, є вищий етап об'єктивно-ідеалістичної філософії. Слід зазначити, що в рамках ідеального, держави Гегелем знімається антиномія волі і необхідності. Держава, по його представленню, є божественна ідея в її земній оболонці , ціль всесвітньої історії, де воля одержує свою об'єктивність, розумна необхідність, світовий дух знаходять у ньому своє здійснення. Тут розумне затверджує себе як необхідне субстанціональне; воля стає загальною, об'єктивною вимогою, а людина — воістину невільним, оскільки він визнає це необхідне як закон і випливає йому як “субстанція нашого власного існування”.

Сила гегелівського генія дала йому можливість проникнути в розуміння глибокої сутності праці і його значення для становлення людини і суспільства. Лише шляхом праці, відповідно до Гегеля, людина створює засобу для задоволення своїх потреб. Так виникають економічна система і відносини.
Вони ж у свою чергу лежать в основі соціальної диференціації людей.

Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали золотий фонд скарбниці світової філософії.