Права на чужие вещи
| Категория реферата: Рефераты по гражданскому праву и процессу
| Теги реферата: педагогические рефераты, сочинения по русскому языку
| Добавил(а) на сайт: Gurskij.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 | Следующая страница реферата
ПЛАН
Уведення...……………………………………………………………..
I. Історія виникнення речевих прав і розвиток речевих прав у закордонних країнах і в Україні.
II. Поняття прав на чужі речі.………………………………......
III. Види прав на чужі речі...………………………………......
3.1. Сервітут...……………………………………………......………......
3.2. Узуфрукт...………………………………………………………......
3.3. Квазиузуфрукт...…………………………………………………
3.4. Право користування………………………………………………
3.5. Суперфиций і эмфитевсис……………………………………....
3.6. Заставне право...………………………………………………
IV......Захист прав на чужі речі...……………………………………
Висновок...………………………………………………………......
Список використовуваної літератури...………………………………
Уведення
«Значна частина нашої культурної спадщини іде своїми коренями у творчий дух древніх греків. Римляни у свою чергу зіграли важливу роль у поширенні давньогрецької культури. Схиляючи перед давньогрецьким мистецтвом, філософією і науками, вони сприйняли їх і передали європейському середньовіччю. Однак, Рим вніс істотний вклад у європейську цивілізацію, створивши римське право».[1] [1] Римське право займає особливе місце в історії права. «Тисячолітня історія римського права являє собою унікальну історико-методологічну модель».[2] [2] Характерною рисою римського права є те, що воно існувало після розпаду тієї держави і переродження того народу, що дав йому перше життя. Інтерес до вивчення римського приватного права обумовлений, насамперед, тим, що це право виступило прабатьком сучасного цивільного права. Це цивільне право в його історичному розвитку.
Тема моєї роботи – «Права на чужі речі». Хотілося б відзначити, що план дослідження побудований на основі дедуктивного методу: у першому розділі розглядається історичне становлення інституту речового права, у другому розділі дається поняття права на чужі речі, тобто, абстраговано від конкретних деталей. Другий розділ розділений на шість пунктів, кожний з який присвячений розгляду окремого права на чужу річ.
І. Історія виникнення речевих прав і розвиток речевих прав у закордонних країнах і в Україні.
Поява речевого права бере свій початок у глибині сторіч, у натуральному
господарстві. Однак свій розвиток воно одержало з розвитком торгівлі в
Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права
індивідуальної власності.
Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов'язальних прав, а
лише захист прав засобами речевих позовів — actiones in rem і особистих
позовів — actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на
річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом
для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи
іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав
відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й
відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права.
Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речевих і зобов'язальних) розрізняють
права речеві й особисті. Речеве право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення.
Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча
розподіл майнових прав на речеві і зобов'язальні зроблений не римськими
юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно
регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне
з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в
давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права
речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого
права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право
знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату.
Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і
те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо
римськими, інші — надовго пережили римське право.
Сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. Для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження - для здійснення купівлі- продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, називали манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуження яких виконання манципації не вимагалося.
Суть манципації полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували.
Чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а
ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До
першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися (guo tangere
potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які
не можна було відчувати дотиком (guo tengere non potest), наприклад право
спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.
До безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів
матеріального світу, а саме права.
Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали положенню superficies solo cedit— зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.
Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився в період
імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в епоху Законів XII таблиць.
Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже тоді були
встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та
інших речей: “Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в
два роки, а щодо всіх інших речей — один рік”. За часів домінату прийняті
різні положення з передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і
земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вимагали
при передачі прав на них дотримання манципації.
Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим, також публічні речі (речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державна земля і раби). Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому вони не могли бути об'єктами власності окремих осіб: храми, їх оздоблення, місця поховання померлих. Всі інші речі були в обігу.
Важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально-визначені
(et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який
полягав у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали
значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові
ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а
індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-
визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.
Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені здібності, які перетворюють його в річ індивідуально-визначену.
Є речі, які ніколи не були індивідуально-визначеними - мука одного сорту, цукор тощо.
Поділ речей на родові та індивідуально-визначені необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу, подібну) власнику навіть у випадку, коли вона втрачена ним випадково.
Щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.
Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: лечение шпори, изложение по русскому 6 класс.
Категории:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 | Следующая страница реферата