Махно и Украина

| Категория реферата: Исторические личности
| Теги реферата: контрольная работа 6, работа реферат
| Добавил(а) на сайт: Досифей.

Грошові відносини на території, що контролювалися Н.Махном, також мали свої особливості. Так, в Україні на 1919 рік в бігу були 342 грошові знаки.
Найбільш розповсюдженими були радянські грошові знаки, донські гроші, українські карбованці. Н.Махно практикував такі форми фінансових відносин як накладення контрибуції на жителів населеного пункту а потім необмежена роздача грошей людям згідно їхнього соціального та громадського становища.
Найбільшим попитом на махновській території користувалися донські гроші, тому що вони конвертовалися з валютами антантівських країв. Оригінальні гроші були випущені махновською Реввійскрадою. На титульній стороні грошових знаків було надруковано: “Авархия - мать порядка”, а на звороті - хуліганський вірш [6, 262].

На початок 1930 року офіційна економічна ідеологія Н.Махна потерпіла зміни. Була висунута теза “революційного зв'язку між селянством та міськими робітниками з метою безпосереднього продовольчого обміну з допомогою кооперативів і спілок взаємодопомоги” [7, 56]. З ліквідацією махновського руху як політичної та військової сили та його ватажка як лідера махновців
“Гуляйпольський” економічний експеримент остаточно зійшов з історичної арени.

Таким чином, для економічного життя регіонів України, які підпали під політичний вплив Н.Махна, були характерні такі раси:
- відмова від державного механізму, як регулятора економічних відносин у суспільстві;
- протирічива мета - досягнення вільного селянського ринку ї відмова від податкової системи. На практиці використовувалися реквізиції на користь армії;
- втручання в грошові відносини, ігноруючи об'єктивність економічних законів грошового обігу.
- намагання утворити економічно автаркну селянську спільноту.

Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху

Для світогляду Н. Махна було характерним розуміння невід'ємності явищ
“держави” і “капіталізму”. Вважалося, що вони не можуть існувати поодинці.
Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою проголошується побудова “держави”, значить разом з нею побудується і
“капіталізм”. Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже свою сутність - експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста чи держави взагалі. В цьому контексті всі соціалістичні заклики
УНР вважались Н. Махно обманом народних мас, можливо несвідомим, але обманом. Нерішучість київського уряду в задоволенні селянський вимог, які
Н.Махно вважав антикапіталістичними, певною мірою стверджували цю думку.
Але головним, що обурило махновців, стали спроби УНР опертись на іноземну
Військову підтримку. Брестську угоду Н.Махно вважав зрадою як революції, так і всього українського народу, якому поновлення обмеженої окупаційним режимом української влади обійшлося жорстоким визиском економічних ресурсів. Подальші спроби Директорії укласти угоди з Антантою і Польщею трактувалися аналогічно. Впевненість, що саме політика Центральної Ради призвела до загибелі результатів махновських починань в 1917-1918 рр. творила серйозну перешкоду в стосунках махновців з петлюрівцями, аж до того часу, поки Н.Махно не дійшов висновку про існування для “вільного повстанства” ще більшої небезпеки у вигляді російських політичних режимів.
Під час боротьби з денікінцями і більшовиками в 1919-1921 рр. антагонізм між українським анархізмом та націоналізмом іноді поступався місцем нейтралітету і тимчасовим альянсам.

Український характер махновського руху доводить комплекс прояви його національної самобутності, їх ядром є традиції української військовості, такі як ідея загальної рівності та демократизму, на основі яких організаційно будувались повстанські загони. Про національну специфіку руху говорить також використання повстанцями традиційної української військової термінології. Наприклад, використання титулу “Батько”, що став невід'ємною частиною ідентифікування повстанських командирів.

“Батько” - вища форма титулування отамана, коли він окрім чисто командних функцій ставав ще й вихователем своїх підлеглих. В цьому вбачають наслідок впливу поняття роду на традицію української військовості [5]. До того ж, з самого початку повстання Н.Махно був не просто “Батьком”. 1 жовтня 1918 р. перед боєм за с. Дібрівку 30 повстанців, з подачі Ф.Щуся проголосили Н.Махна “Батьком”, але не просто їхнього загону, а усього майбутнього повстанства. В разі невдачі всі вони розраховували полягти в бою, чим і було викликане таке подібне самозванство. Але фортуна була прихильна до них, і після перемоги Н.Махна, на загальному сході дібрівських селян за участю делегатів від сусідніх сіл, було одноголосно затверджено
“батьком всього революційного повстанства України".

Махновська ідеологія визнавала існування української надії і користувалася термінами “Україна” та “українці”, прихильно ставились до впровадження шкільного навчання “материнською” мовою. Навіть махновська російськомовна преса часто друкувала матеріали на теми української історії та літератури. Починаючи з 1919 р. махновці самоідентифікували себе як українців. Це відбилося у назві їх військової організації ~ Революційна повстанська армія України. В ідеології руху існувала специфічна ідея української самостійності. Пропонувалась інакша форма реалізації народного суверенітету. Н.Махно стояв на позиціях самовизначення України як окремого економічного організму, розташованого на певній географічній території, на відміну від підходу до України як до географічної території, населеної людьми переважно української національності.

Події 1918-1921 рр. трактувалися Н.Махно не інакше як “Українська революція” [5]. Це процес, під час якого “російська революція на Україні” перетворилася на революцію “Українську”. Восени 1919 р. було створено махновську україномовну пресу у вигляді газет “Шлях до Волі” (Катеринослав) та “Анархіст-Повстанець” (Полтава).

Національний склад махновців відомий виключно з книг російських анархістів П.Аріздшова [3] та В.Воліна [10]. І хоча перевірка наведених даних сьогодні практично неможлива, немає належних підстав сумніватися в їх достовірності. Анархісти виступали прихильниками денаціоналізації руху.
Отже, РПАУ/м/ на 90% складалися з українців і на 6-7% з росіян.

І.Мазепа писав, що якщо історики “захочуть”, то “знайдуть у махновському русі немало рис, типових для ваших давніх запорожців”.

Вирішення подібних проблем справді важка справа, головне через невизначеність критерію та методу, що мають пов'язати собою явища різних історичних епох, небезпеку модернізму, низький авторитет в науковому середовищі суб'єктивних факторів.

Свідчення очевидців, хоч трохи знайомих з українською історією, на диво однозначні (білогвардієць К.Герасименко, член Вищої військової інспекції РСЧА, секретар Л.Камєнєва [10], міністр УНР І.Мазепа – “це Січ”.
Проте розбити на складові і дослідити свої спостереження очевидці махновського руху не бажали, а можливо і не могли. Спорідненість явищ здавалась зрозумілою мало не з першого погляду і водночас досить невловимою. До подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера махновського середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх костюми, ставлення до одягу, грошей, зброї, алкогольних напоїв, тощо.

Важливим аргументом на користь “запорозької” теорії є територіальна спільність історичних явищ. Межі махновського району приблизно співпадають з кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали осередками руху (“бандитськими гніздами” з згідно теорії Р. Ейдемана, були засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, або Азовським козацьким військом в середині XIX ст. На початок XX ст. в них ще збереглись елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції самоврядування і деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд з офіційним прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників
“махновщини” складалась з безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє організаційне втілення у військово-адміністративних системах.
Увійшовши в силу, ці політичні утворення висунули претензії на виконання провідних ролей політичного життя України і на впорядкування її соціально- економічного і політичного устрою за виробленими всередині них зразками.
Одночасно з цим ці організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України. РПАУ, наприклад, вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федеративного члена “Української республіки”.

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства, який намагалась відтворити і політична програма махновців.
Функції суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самоврядування, що спиралися на загально-демократичні принципи, На теренах обох політичних утворень були розповсюджені різноманітні фінансові системи, а судочинство будувалось на практиці звичаєвого та договірного права.

Схожа і сутність ідеології політичних явищ. Новітній дослідник запорозької культури визначає її ідеологію як “релігію волі”. Якщо відсторонитись від анархічних закликів махновських декларацій, в політичному сенсі махновський рух, його політична система, це романтична спроба замінити сучасні суспільні відносини на ідеалізовані народною уявою запозичення з козацьких часів, які б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю. Анархізм був лише сучасною XX ст. формою, в яку вилились подібні умонастрої. Його доктрина з посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їх реального запровадження і приховувала їх утопізм.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був принцип комплектування війська - територіальний, з переважно добровільним характером вступу. Командний склад був виборним, невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців, що визнавалась головним керівним органом. Обидва війська існували переважно за. рахунок самопостачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витворена самобутня військова тактика, що базувалась на застосуванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як своєрідний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав забуттю. Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох історичних явищ. Вельми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.

Аргументи противників запорозьких традицій зводяться до того, що порівнювані явища несхожі за своєю формою в повніших їх об'ємах, фактично приписуючи своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького козацтва, думку, яку серьозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці – механічне продовження запорозького козацтва.
Подібне трактування подій є безпосереднім проявом модернізму. Махновський рух – однокореневе з козацтвом явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які мають виразні риси спорідненості і одночасно спостерігається відсутність цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну історичну спадковість цих явищ.

Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали
“білих” і “червоних” чужинцями. Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців чутливо реагувати не на сам факт російської присутності, а на спроби тиску з її боку. О.Беркман, американський, анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді 1920 р., описував ці настрої: “Для України є лише одне сьогодення
- Росія, хоча традиції й культура України перевершують північні. Вони не любили російського і постійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо був розташований: до них”.

Те, що за своїм характером і національним складом РКП(б) та Червона
Армія були безумовно російськими, завжди привертало увагу махновської преси. І коли в травні 1919 р. “Путь к свободе” говорив про більшовиків, як про тих, що прийшли “.., з півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їх по братерському", то “Голос махновця” в листопаді 1920 р. різко змінював інтонації, “Комуністи винні (в розрусі - В.Ч.)..вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросїї”. Це були прояви постійно присутніх в махновському середовищі настроїв.

Було б невірним говорити, що махновцям взагалі вдалося уникнути проявів національної ворожнечі, особливо враховуючи невисокий культурний рівень рядових повстанців, але на фоні “всеукраїнського погрому” “вільний район” являв собою досить спокійну місцевість. Своєрідним критерієм у оцінці проголошеної махновцями політики інтернаціоналізму є ставлення махновців до антисемітизму. На відміну від інших українських повстанців
1917-1921 рр., махновці створили у складі власної армії національні єврейські формування. В їх середовищі проводили роботу ряд культурних та політичних діячів єврейського походження. Проводилась політика жорстокого придушення проявів антисемітизму. Періодичні його спалахи придушувалися, що дозволило до весни 1919 р. стабілізувати положення. Випадок погрому в колонії Гіркій потяг за собою ретельне розслідування і розстріл винних.
Завдяки послідовності дій командуванню РПАУ/м/ вдалося не допустити переходу антисемітських настроїв у погромну форму.

Державний та проанархічний українські національні рухи, розвиваючись паралельно, з початку свого існування перебували в стані відкритої чи прихованої конфронтації. вбачаючи один в одному насамперед ідеологічних конкурентів у оволодінні українськими масами. Проте національні сили не впали в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємопорозуміння.
Перебіг подій цього процесу був одним з ключових моментів новітньої української історії, коли вона могла змінити свій хід.

На конкретний випадок союзу з УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої, викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий поступово охоплював махновські маси. Використання ідеологічною верхівкою російської мови і політична конфронтація з УНР деяким чином гальмували українізацію РПАУ/м/, але не могли зупинити її. Політичний рух, який відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.