Березневі статті Богдана Хмельницького

| Категория реферата: Рефераты по истории
| Теги реферата: здоровый образ жизни реферат, красный диплом
| Добавил(а) на сайт: Sajan.

3. Пропекторат.

4. Псевдопротекторат.

5. Мілітарний союз двох держав.

Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом,
Туреччиною. Григор Орлик писав: "Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю і нацїї з усіма правилами вільної нації.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні.
Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою депломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до ціловитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козатства, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме" козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужеземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади,
Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхнина, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль захисника і покровителя
України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи.
Відтак, у 1651 році після обліку посольствами оттаманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до "бугорманів" та внутрішні зміни в самій отаманській Порті ця угода так і залишилась нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль попровителя України був православний
Московський цар. З початку повсстання Хмельницький вмовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з
Польщею, московити воліли почекати. Проте у 1653 році, коли українці стали погронзувати, що віддадуть перевагу таманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав
Земський собор, який вирішив, що заради православної віри й святої церкви
Божої, государеві слід прийняти їх під високу руку. Приймаючи це рішення, московити також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти оттаманської імперії і взагалі розширити свої впливи.

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем
Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом
Війська Запорізького в Переяславі, біля Києва 18 січня 1654р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі Укріїни у верховному володарі, назвав 4-х потенційних кандидатів на цю роль:

1. польского короля,

2. кримського хана,

3. турецького султана,

4. та московського царя,

й заявив, що найкращим для цьогго є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного царя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Батурлін, Хмельницький та присутня козацька старшина ввійшла до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою.

Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою у Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, - українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Батурлін відмовився присягати від імені свого монарха, що на відміну від польського короля - цар є монархом і соводержавцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Батурліна, Хмельницький гордо вийшов з церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Батурлін уперто стояв на своєму. Нарешті побоючись втратити підтримку царя через, здавалося би, простісіньку формальність,
Хмельницький погодився всеж таки дати клятву.

Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тисяч люду заприсягли на вірність цареві Олексію
Михайловичу. та його наступникам. Сповнений драматизмуінцендент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієх Східної Европи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України в усьому - доброму і лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

3. "Березневі статті" - важливий правовий документ.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні
1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником
П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана
Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська
Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

1. стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

2. стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

3. стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";

4. стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

5. стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

6. стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;

7. стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;