Зародження державності у східних слов'ян. Новітні наукові знахідки і відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки видатного вченого. Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдеш під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я,

Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в державний союз група слов'янських племен — антів.

Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI—VII ст. про антів — перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики,

(візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів[1]. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення.

Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.

Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін,

С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти — прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик

М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевсь-кого, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди — сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» — антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною.

До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («Rех»), авторитет якого визнавав увесь народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій,

Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопи- ченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цеп період виникає перехідна (між докласовою і класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класовою поділу суспільства й утворення держави.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський

— «дулібський союз»), дехто — короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу — Антське царство

— Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла

Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.

Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність

«Антського царства». Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створиш власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV — початок

VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів

Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.

Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень — союзів племен, перелік і розселення яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ» Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова

«дрегва» — болото. — Авт.), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...»

Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України — волиняни бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів По^ сожжя

(від р. Сож) — радимичів, і мешканців волго-окських лісів — в'ятичів, і уличів з тиверцями, що населяли простори від Дніпра й Буга до Дністра.