Звичаї та обряди на Україні
| Категория реферата: Рефераты по культурологии
| Теги реферата: шпаргалки по математике, контрольная работа 2
| Добавил(а) на сайт: Batiwev.
Предыдущая страница реферата | 1 2 3 4 | Следующая страница реферата
Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»).
Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої
птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.
Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала
по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла
святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач»,
«карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом
господар набирав у миску по ложці кожної страви і йшов надвір. Тричі кликав
він до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорні
бурі. А потім «радив» їм не показуватися до його господи і на поле протягом
цілого року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу.
Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, яка
сповіщала людям про велике чудо — народження Божого дитяти. Під час
родинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не
човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на
вечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці
кожної страви і ставили її на підвіконня. Важливу роль під час урочистої
вечері відігравала свічка, яка н цю ніч горіла на святковому столі.
Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки і на могилах своїх родичів. Ця
традиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили ще
інакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи. У Карпатах ритуальний вогонь
аж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цього звичаю і в
інших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення частково
втратилося. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїх
покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родина
могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини.
Коляд, коляд, колядниця...
Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов'язувався з обрядом
колядування. Як відомо, діти і дорослі окремо колядували. Якщо діти
починали обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, то старші колядники —
тільки з наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з великою
«звіздою», дівочі — з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників
супроводили переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін.
Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонах
України, ходили з колядою й статечні господарі — збирати на церкву. Отже, у
різних місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Мали свої особливості
колядки, які вирізнялися за походженням. Умовно їх можна поділити на дві
групи — народні й церковні. Для першої групи найбільш характерні
хліборобські мотиви. В них оспівується дбайливий і розумний хазяїн, у якого
незліченні череди корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить при
вечері. Святі допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А його
жінка — найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такими
колядками величали господаря та його дружину. В колядках для парубків
переважали мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів, дівочу красу і вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїття
мотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізняє
саме український обряд колядування.
До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутували
казково-фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися під час Різдвяних
свят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з
оспівуванням народження Божого дитяти, страждання і мук Богородиці тощо. У
Карпатах першу групу називали старосвітськими колядками, другу —
христосанками.
Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», що
приходили до хат з хащів, темряви, добиралися через ріки по хистких
містках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тим, кого
відвідували, їх прихід сприймався за типом послідовних парних протиставлень
«звідси — сюди»: з темряви — до світла, з холоду — до тепла. Деколи в
колядках йшлося про переправу через річку (вода у світоглядній традиції
українців, як і в багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи, є пограниччям життя і смерті); перерядженими стають після покриття обличчя
сажею або одягання маскд, що у багатьох народів є знаком перебування у
«країні мертвих». Отже, і колядники — пришельці з «іншого» світу, світу
померлих.
Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін. Свій прижиттєвий досвід вони зберігали й після емері і, отже, залишали за собою право впливати на всі сфери земного життя.
На підставі родинних зв'язків, що існують між живими і мертвими, тобто
тими, що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна з них —
уявне або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх
своєрідне «частування» під час урочистої вечері на Свят-вечір. Друга форма
— сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх
обдаровування. Третя форма — ритуальне годування худоби-полазника як
предків у подобі тварини. В українській обрядовій традиції худобу замість
першого відвідувача дому вводили не лише на Введення, перший день Різдва, а
й на Новий рік чи Василія (14 січня). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша, господар начебто від їхнього імені вітався з усіма домашніми, на що ті
відповідали побажанням достатку і всіляких гараздів. Але основне полягало у
щедрій ритуальній годівлі чотириногого відвідувача стравами від святкової
трапези. Усе це — різні ступені одного і того ж явища, яке сьогодні ми
називаємо «культом предків». Власне з ним пов'язані всі обрядові дійства, ворожіння, обереги, яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі.
Сприйняття предків у подобі тварин є найбільш давнім. Воно відповідає
періодові, коли люди полювали на різних звірів, яких з часом сприймали як
своїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьому
відігравало вирядження під звіря. Спершу — як засіб маскування — воно було
необхідною передумовою вдалого полювання, отже, й забепезпечення їжею.
Згодом з повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий, став атрибутом певних урочис гостей.
Щедрий вечір.
Вечір під Новий рік (13 січня) називали «другою колядою», або «Щедрим
вечором», або «щедрухою». Очевидно, «Щедрим» його вважали через те, що до
вечері під Новий рік подавали більше м'ясних страв, яких не вживали на Свят-
вечір. У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати»
(день у церковному календарі був присвячений преподобній Меланії). Один з
парубків перебирався на Меланку. У групі переряджених були «князь»,
«княгиня», «дід», «баба», «коза», «циган» та інші персонажі. Під вікнами
щедрувальники вітали господарів з Новим роком, бажали їм усіляких гараздів.
Якщо їх пускали до хати, гості розігрували жартівливі сценки. За ці вітання
щедрувальників щедро обдаровували.
Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому) ходили по хатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном і приказували:
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком всіх вітаю!
У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким буде врожай.
На маглівницю накладали вуглики, кожен з яких означав картоплю, жито, овес
тощо. Якщо вуглик спопелів, то це — на врожай, якщо згас, не згорівши до
тла,— на недорід. Подібно визначали і тривалість життя кожного з членів
родини. Подекуди в Україні на Новий рік господарі обв'язували дерева в саду
сіном, що було на столі на Свят-вечір,— «щоб нечисть не заводилася». Дуже
поширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в саду чи на воротях
сміття, що виносили з хати.
Водохреща.
Важливим був і вечір під Водохреща. У східних районах його називали
«голодною кутею»-, в Галичині — «другим Свят-вечором», «Щедрим вечором». З
появою вечірньої зорі, як і на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. На
вечерю подавались такі ж пісні страви, як і на «першу коляду». Знову чільне
місце у вечері посідали традиційна кутя і узвар. У деяких місцевостях
набирали, як і на Різдво, в миску по ложці усіх страв і ставили на
підвіконні — для душ померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали
ладаном і зіллям, скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи при
цьому ритуальним печивом —. паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщень
вивішували паперові хрестики або рисували їх крейдою чи тістом, замішаним
на освяченій у церкві воді. Після такого обходу господи щільно зачиняли
двері й, помолившись, сідали до сголу. Вечеря відбувалася так, як і на Свят-
вечір. Але, на відміну від першої, з цією вечерею пов'язаний звичай
«проганяти кутю». Коли сім'я вставала з-за святкового столу, хтось з
домашніх вибігав надвір. Палицею чи макогоном він гримав у причілок чи
стіну, вигукуючи:
Геть, кутя, з покуття,
А ти, узвар, іди на базар.
Так «проганяли кутю» здебільшого у східних районах України. У
Галичині, зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колись стріляли з
пістолів. Цим ніби сповіщали про початок святвечірньої трапези та
одночасно, за повір'ям, пострілами відлякували вовків. Після вечері, як і в
різдвяні дні, ходили по хатах щедрувальники.
Ніч під Водохреща була сповнена всяких чудес. Худоба, згідно з народним повір'ям, розмовляє між собою. Але той, хто підслухав би що розмов, мусив би померти. Чарівною стає і вода в криницях чи потоках. Ось чому колись старші члени родини не спали в ту ніч. Як тільки проспівали опівночі півні, вони бігли до потоку чи річки набрати цілющої води. За народним повір'ям, той, хто буде першим і замість води набере вина, відразу після смерті потрапить на небо. Набрану опівночі воду зберігали за образами на випадок поранення або тяжкої недуги.
З водою пов'язані обряди, приурочені до дня Богоявлепин, Йордану, або
Водохрещ (19 січня), як називали цей день в народі. Після ранкового
урочистого богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища.
Місце водосвятя прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували оплонки, ставили з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки і
дівчата намагалися обризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили ті, які незабаром мали побратися. Як тільки священик занурював хрест в
ополонку, присутні поспішали зачерпнути у дзбанок свяченої води. Хто швидше
з цією водою добіжить додому, той буде щасливим. При цьому також стріляли —
«розстрілювали коляду», або, як казали гуцули, «проганяли вовків».
Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора з водохресними, то можна дійти висновку: на Свят-вечір, як на початок найважливіших зимових
свят, влаштовували урочисту вечерю. Взяти участь у ній кликали покійних
предків, яких зогрівали ритуальним вогнем і годували ритуальними стравами, насамперед кутею і узваром. На Водохрещ, чи Йордан, цих «непростих гостей»
виряджали до місця їх сталого перебування — за воду, яка з давніх-давен
служила своєрідним пограниччям між живими і тими, що відійшли. Щоб ніхто з
«покликаних» не залишився в хаті, вживали і таких оберегів, як шум, стрілянина. У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої
обрядовості: зустріч — проводи. Зустріччю предків починалися найважливіші
зимові свята (Свят-вечір), а закінчувались проводами (Водохрещ ). Недаремно
всі вечори поміж цими двома датами вважалися в народі і святими, і
страшними.
Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним
календарем, день Петра Вериги. З ним народне повір'я пов'язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо: «На Петра
Вериги труться криги»,— кажуть у народі.
Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: диплом о высшем образовании, шпоры по физике.
Категории:
Предыдущая страница реферата | 1 2 3 4 | Следующая страница реферата