Полiтична свiдомiсть, культура i громадянство

| Категория реферата: Рефераты по политологии
| Теги реферата: общение реферат, ответы на сканворды в одноклассниках
| Добавил(а) на сайт: Muhortov.

Різновидом обмеження гласності тривалий час були спроби підпорядкувати її розмовам про "соціалістичний вибір". Ми, мовляв, за політичний плюралізм, ал^ він не повинен поширюватися за межі соціалістичного вибору. В саме ж поняття соціалізму нерідко вкладався дещо оновлений соціалізм уже відомого казармового типу.
Звичайно, будь-яка свобода має свої береги. Своєрідним берегом свободи слова виступають об'єктивність, істинність, достовірність, доказовість інформації, які грунтуються на чесності, порядності, відповідальності перед
Законом. І ще гласність, свобода слова гарантують право на спростування брехливої інформації. Кожна демократична країна має певну систему законів, конституційних положень, які регулюють стосунки між засобами масової інформації і суспільством, між журналістом і державою, між видавцем і аудиторією. У США, наприклад, відсутні будь-які закони про пресу — все регулюється відповідною статтею Конституції. У більшості ж країн Європи розроблена розгалужена сукупність законів та законодавчих документів, покликаних регулювати діяльність засобів масової інформації.

"ЧЕТВЕРТА ВЛАДА" І ДЕМОКРАТІЯ

У демократичній, правовій державі кожен громадянин має гарантоване законом право знати про все, що там відбувається. Як слушно підкреслюється у численних дослідженнях, як це випливає із повсякденної практики, без свободи слова немає демократії, без демократії немає свободи слова. У свою чергу, свобода слова і демократія неможливі у наш час без вільної, незалежної преси. Засоби масової інформації є у цьому випадку такими ж компонентами демократичної системи, як парламент, виконавча влада, незалежний суд. У цьому розумінні про них прийнято говорити як про
"четверту владу". Це образний, метафоричний вислів, який свідчить, що преса
— влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із законодавчою, виконавчою чи судовою владою.
Звичайно, засоби масової інформації як спосіб масового зв'язку між тими, хто управляє, і тими, хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію — закони, розпорядження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Це специфічний вид директивної інформації, розповсюдженої у масовий спосіб.
Разом з тим засоби масової інформації є видом зворотного зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади. Це своєрідний і ні з чим незрівнянний барометр громадської думки.
Засоби масової інформації у демократичному суспільстві повинні бути діалектичне протилежним стосовно "влади" полюсом, а не тільки інструментом пропаганди, хоч вони виконують і таку роль. Це, як засвідчує досвід, далеко не просте завдання. Досить згадати гострі ремствування на пресу з боку представників влади та й просто громадян. Преса, мовляв, розперезалася, вона сіє ворожнечу, підриває основи, спотворює. Причому власті міняються — на зміну призначеним зверху приходять обрані демократичним шляхом, а суть звинувачень залишається майже незмінною. Все 'п ж нарікання па несправедливість критики, прохання і вимоги не "виносити сміття", вирішувати конфлікти "у робочому порядку". Між тим суть демократії не тільки у тому, що представники влади обираються демократичним шляхом, а й у тому, що вони підзвітні виборцям. Публічне обговорення дій, учинків, політики тих, у чиїх руках влада,— запорука того, що вдасть імущі не будуть цією владою зловживати. Жоден із диктаторів не допускає навіть у думці, що його вчинки можуть бути піддані публічній критиці. Відчуття безкарності за свої вчинки — одне з найбільш згубних для суспільного організму. Воно призводить до застою, загнивання. Суттєвою ознакою тоталітаризму є відсутність опозиції, в тому числі вільної преси, яка за своєю природою, за призначенням протистоїть волюнтаризму, зухвальству властей.

Журналістика — це різні потоки, різні рівні інформації, насамперед елементарні повідомлення про події і факти. Їх прийнято називати новинами.
Це поверхнева, так би мовити, інформація, об'єктивне відтворення того, що відбулося або відбудеться. Ці події відповідним чином пояснюються, коментуються, тобто пов'язуються з уже існуючими базовими знаннями, своєрідно вписуються у систему існуючих теоретичних понять. Шляхом донесення відповідної аналітичне- ' публіцистичної інформації преса бере посильну участь у творенні нових знань. Як і саме життя, преса перебуває у постійному русі, самовдосконаленні.
Демократичне суспільство наділяє працівників засобів масової інформації великими правами, але останні несуть і велику відповідальність перед суспільством. Недопустиме зловживання свободою слова.
Здійснюючи програму діяльності того чи іншого засобу масової інформації, журналіст має право отримувати відомості із будь-якого джерела, але разом з тим він зобов'язаний перевіряти достовірність інформації, яку адресує аудиторії, відмовитися від даного йому доручення, якщо воно пов'язане із порушенням закону, поважати права, законні інтереси громадян, організацій.
За це чи інше порушення, протизаконний акт журналіст може бути притягнутий до кримінальної та іншої відповідальності.

РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

Засоби масової інформації виражають і формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги. Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності.
Вона створюється під впливом буденної свідомості (включаючи соціальну психологію), емпіричних знань, навіть забобонів, а також науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.
Будучи станом суспільної свідомості, громадська думка є ніби посередницею між свідомістю і практичною діяльністю людей. Не підмінюючи ні однієї із форм суспільної свідомості, не спираючись на організовану силу як закон, не визначаючи цілей, як це робить програма, громадська думка з допомогою специфічних засобів, шляхом схвалення або осуду, захоплення чи зневаги, акцентування інтересів, раціональної та емоційної оцінки людей і їхніх учинків сприяє трансформації тих чи інших ідей у конкретні вчинки.
Розуміючи всю складність вичленення мотивів поведінки людей, пов'язаних з їхніми потребами і переконаннями, не можна не погодитися з думкою вченого
О. Улєдова про те, що "стан свідомості (в тому числі громадська думка) становлять суб'єктивний бік реальних відносин та діяльності людей, виступаючи в ролі рушійної сили".
Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого — впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. Тоталітарні режими не рахуються з громадською думкою. У демократичному суспільстві управління соціальними процесами передбачає вивчення і вплив саме на громадську думку.
А у зв'язку з цим справді величезна роль засобів масової інформації. Вони стають важливим компонентом демократичних форм управління соціальними процесами.
Засоби масової інформації здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій. Процес перебудови, демократизації суспільства надзвичайно активізував засоби масової інформації і в цьому плані. Досить згадати обговорення проектів найрізноманітніших законів, проектів економічних реформ, структур управління і т.д.
Слід також пам'ятати, що пропаганда, навіть підтримка тих чи інших політиків, їхніх програм не означає їх некритичного сприйняття. Гіркий досвід минулого застерігає від колишніх захоплень програмами і діями окремих політичних лідерів. Преса повинна зважено і критично оцінювати їх.
Звичайно, критичний підхід не має нічого спільного з тим огульним, упередженим запереченням нових ідей, рухів, формувань, характерним для компартійної преси. Йдеться про порушення елементарних норм плюралізму, етики і моралі. По-перше, це небажання дати об'єктивну інформацію про явище. Можна не погоджуватися з чужою позицією, але об'єктивно викласти її
— норма журналістики. Спотворення і підтасовка фактів, викривлення позиції опонента і понині залишаються засобами боротьби проти нового як ворожого, неможливого, антинародного. Це типовий більшовицький підхід, який потрібно долати. По-друге, це типові публічні доноси на окремих осіб, знаходження
"компромату", інформації з сумнівних і загадкових джерел про ту чи іншу людину, якими рясніли сторінки комуністичних газет уже у так звані перебудовні роки.
А між тим, саме засоби масової інформації повинні показувати зразок політичної культури, зміни самої сутності політичного мислення. Преса, інші засоби масової інформації покликані виховувати цю політичну культуру в суспільстві. Політична культура журналіста передбачає правдивість, чесність, надання переваги загальнолюдським чинникам перед кастовими, класовими. Висока політична культура передбачає також добросовісність у викладі точки зору політичного опонента, недопустимість поширених і сьогодні мітингових прийомів навішування ярликів, підміни переконливих аргументів суто емоційними засобами суперечок і звинувачень.
Демократизм, політична культура несумісні з нетерпимістю, коли автори, не соромлячись образливих виразів, шукають і малюють образ ворога. Полеміка ще нерідко перемішується з відкритою лайкою. Без політичної боротьби, часто гострої, принципової, демократичне суспільство обійтися не може.
Йдеться не просто про прийоми полеміки, а про явища глибинніші, про певну ментальність, про одержану у спадщину з минулого традицію непримиренності до тих, хто мислить не так. За цим стоїть внутрішня впевненість у власній непомильності. "Характерна риса сьогоднішнього суспільства, за моїми спостереженнями,— це невміння вести суперечку,— зазначає відомий політолог, один із архітекторів "Празької весни" 3. Млинарж.— Супротивні сторони з піною на губах доводять свою правоту, яка звичайно виражається у крайніх формах, стараючись "добити" опонента, щоби він більше не міг підняти голову. До масової свідомості ще не ввійшло, що істина, як правило, відносна: той, хто безумовно має рацію тепер, завтра може виявитися неправим, і йому доведеться це визнати. У цивілізованому суспільстві загальноприйняте співробітництво із суперником, навіть політичним противником. Завтра вони можуть помінятися місцями: той може бути зверху, а цей виявиться щодо нього в опозиції. Тільки навчаючись на перших помилках, позбуваючись нетерпимості, молода демократія зуміє виступити перед спокусою встановити диктатуру".

НОВА ІНФОРМАЦІЙНА СИТУАЦІЯ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Оновлення суспільства, очищення думки від заскорузлих схем, вияв доброзичливості і людяності, чесності і порядності — процес тривалий. І роль у ньому засобів масової інформації значна. Це і є оволодіння сучасним мисленням.

Незмірно посилилися міжнародні контакти людей. У зв'язку з цим змінилися сама сутність і тон висвітлення засобами масової інформації взаємовідносин між країнами і народами. По-перше, інформація про міжнародні стосунки стала ширшою і об'єктивнішою. Численні матеріали преси про загниваючий капіталізм поступаються серйозним публікаціям, у яких аналізується реальний стан життя за рубежем.

По-друге, пригасання "холодної" війни, яка тривала десятиліття, не могло не змінити і сам підхід у висвітленні міжнародних проблем, зміну у системі обміну інформації. У зв'язку з цим з'явилася значна кількість матеріалів про позитивний досвід роботи зарубіжних фірм, підприємств, організацій, про систему освіти, медичного обслуговування.

Засоби масової інформації буквально відкрили очі багатьом людям на світ, раніше прихований від них туманом проклять і спотворень. Завдяки телебаченню, зокрема організації телемостів, а також публікаціям зарубіжних авторів у вітчизняній пресі, почали розвіюватися міфи про нелюдський буржуазний суспільний лад, який безжалісно експлу- атує трудящих. І навпаки, люди за рубежем дістали змогу переконатись у тому, що і наш народ не має нічого спільного з тим монстром, яким нерідко зображала його масова пропаганда.
Останні роки викликали значну активізацію засобів масової інформації і увагу до них з боку громадськості. Значно зросли тиражі газет, журналів.
Цей же період у житті журналістики знамену ється таким новим явищем, як виникнення так званої неформальної преси, тобто офіційно недозволених, непідцензурних видань. Напівлегальними стали колишні "самвидавівські" газети і журнали.' Невибагливі за поліграфічним виконанням та нерідко й за літературними якостями, вони викликали неабиякий інтерес вміщуваною в них інформацією, раніше недоступною для широкого читача.
Вирішальною особливістю діяльності засобів масової інформації в умовах переходу від тоталітаризму до демократії є їх активна участь у національному відродженні. Це означає не тільки різке збільшення матеріалів на ці теми на сторінках газет, журналів, у передачах телебачення і радіо, гарячі суперечки з питань національної історії, політики, міжнаціональних стосунків, проблем суверенітету, а й завоювання ними суверенності, незалежності від центру.
Нарешті, в нових умовах ускладнюються взаємовідносини політики, політичного життя суспільства, політичного керівництва і журналістики. Якщо в умовах тоталітарного режиму вони зводилися до безумовного підпорядкування журналістики політиці за формулою: журналістика — вид політичної діяльності, журналісти — продовження партійного апарату, то в сучасних умовах ці стосунки набувають інших, складніших, а головне, цивілізованих форм. Насамперед змінюється, хоч і не без опору, труднощів політичного і психологічного характеру, погляд на журналіста як на слугу політики і політиків. Поступово відходить у минуле звичка командувати журналістикою і журналістами. Питання ставиться не просто про відносини підпорядкування і субординації, а більше — партнерства, співробітництва, постійної взаємодії.
Правда, сказане скоріше ідеал, ніж норма, оскільки рецидиви заборон, окрику, переслідування журналістів непоодинокі. Щоб стосунки нормалізувалися, потрібне законодавче їх регулювання. Тут багато важить також економічна незалежність засобів масової інформації. Економічні санкції— одна із найбільш поширених форм тиску на засоби масової інформації. Разом з тим така бажана у демократичному суспільстві свобода слова і свобода засобів масової інформації залежить також від рівня професіоналізму, чесності, компетентності журналістського корпусу.
Суб'єктивізм, тенденційність і неточність, несумлінність у подачі інформації, невміння аргументувати і сперечатися, легковажність у ставленні до явищ, намагання спотворити реальність, що трапляється доволі часто, є однією із серйозних причин зниження поваги, авторитету журналістів, а значить, і спроб вдатися до тиску на редакцію та її працівників. Поза тим, у демократичному суспільстві лише суд, незалежний і кваліфікований, має право приймати відповідні рішення щодо засобів масової інформації та їхніх співробітників.
Має цілковиту рацію дослідник журналістики Г. Вичуб, який вважає, що "у нормальному ... громадянському суспільстві всі процеси і структури посідають своє, органічно належне їм місце. І політичне значення журналістики тут також певним чином обмежене. Насамперед роллю політики в суспільному житті, звідки виникає певне співвідношення між політикою і журналістикою. Крім того, у процесі взаємодії виникає як суттєва, але тільки частина інформаційного процесу, власне політична журналістика і система видань, яка їй відповідає. У свою чергу виникають і різні типи зв'язків (аж до їх відсутності) між політикою і окремим журналістом, редакційним колективом".
Тому специфічні властивості журналістики як діяльності і засобів масової інформації як інституту зумовлюють необхідність особливого статусу журналістики всередині політичного процесу і його окремих напрямів.
Очевидно також, що, як зазначає Г. Вичуб, "ефективність дій окремого журналіста, редакційного колективу в політичному процесі пов'язана не тільки з творчим виконанням функції підручного, а й з участю у складі суб'єкта політичної діяльності".

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТІ

ФУНКЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН

Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами.
Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і механізмів влади в її інституціона-лістському, нормативному та ідейному аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в тому числі державного устрою.
Суспільно-політичні доктрини — невід'ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно- політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням зрілості політичних партій і рухів.
Розглядаючи сучасні суспільно-політичні доктрини, треба мати на увазі, що на розвиток кожної із них впливають різноспрямовані і суперечливі тенденції, серед яких виділяються дві. Перша — до вдосконалення змісту і логічної структури доктрини, незалежно від того, відповідає це реальній дійсності чи ні. Друга — до приведення окремих своїх компонентів у відповідність зі змінами в реальному стані речей. Як система поглядів на оточуючий світ, тип світоглядності і політико-ідеологічних орієнтацій кожна з доктрин за останні десятиріччя зазнала істотних змін. Вони еволюціонують залежно від зрушень в економіці і соціальній структурі, культурі та ідеології, суспільно-політичному житті. Тому, зосередивши увагу на характеристиках суспільно-політичних доктрин, треба дотримуватися принципу історизму, враховувати розвиток, тенденцію до оновлення на основі переосмислення суспільно-політичної практики.
Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі виразніше.
Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що вважають за необхідне збереження капіталістичного ладу, протидію суспільному прогресові, аж до таких доктрин, які повністю заперечують усі нині існуючі форми суспільного устрою.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ ЯК ДОКТРИНА ЗАХИСТУ ТРАДИЦІЙ І ОДВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ

З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі,
Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої
Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.
В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.
У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.
Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.
Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але ретроградних. Все цс визначає основні риси світосприйняття консерватизму
(Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі, стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу звільнення людини від інституційно обгрунтованого порядку. Істотна і така риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної, чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи — здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які допускаються ієрархічним порядком.
У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного.
Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження, руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний клімат для поширення консервативних ідей.
Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова.
Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення, надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндуст- ріального, інформаційного суспільства.
Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь- яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності неоконссрватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.
Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади, що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів.
Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.
У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями.
У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію
"політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.
Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших.
Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау).
Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались зі стану організованого насильства у вигляді війни.
Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні кроки в цьому напрямі.
Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно- політичних доктрин. насамперед неолібералізму.

СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву "класичного лібералізму". Вона грунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А.
Токвіля та інших.
Були обгрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу".
Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на основі положення -про право як реалізацію природного прагнення особи до свободи.
Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.
Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно- правових інститутів.
У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства.
У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму.
Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті.
Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального, лібералізму.

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави.
^Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, »на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ'ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій.
Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція
"держави добробуту". Обгрунтувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея
"плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалася як механічний процес "урівноваження" конкуруючих групових інтересів.
Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. В зв'язку з цим одне із центральних місць відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний — за себе" може бути реалізований у суспільстві, що грунтується на засадах обміну. Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення умов їхнього життя" (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і "привчає людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності.
Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах.
Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції
"нового суспільства".
Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.
"Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена
"природа людини". "Елементами соціалістичної системи" вважається запровадження "певної форми планування" і "наявність спрямовуючої соціалістичної ідеології". Оскільки соціалізм вимагає рівності, а ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство приречене на проміжний стан "між соціалізмом і капіталізмом".
Згідно з одними концепціями, шлях до панування науково-педагогічного стану і запровадження "соціального планування" пролягає через завоювання державної влади "новою демократичною більшістю", згідно з іншими — через формування різних недержавних об'єднань і добровільної ^ординації їхньої діяльності. М. Харрінгтон висунув програму "соціалістичного лібералізму" як метод структурного перетворення капіталізму в "демократичний соціалізм".
Вона не включає націоналізації приватної власності, проте передбачає ще ряд заходів, що обмежують права капіталістів.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ДОКТРИНА СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ

Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму.
Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді доктрини "демократичного соціалізму".Зазначалося, що соціалізм — міжнародний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те, чи грунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі і миру.
Демократія є визначальною в цій доктрині соціалізму. Вона виступає як надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя, захищає від свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для національних меншостей, незалежність суддів право на опозицію. Мета соціал- демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи новим політичним і соці" альним змістом такі неминущі моральні цінності, як свобода, справедливість, солідарність, рівність.
Усе це різні сторони "демократичного соціалізму" як "змішаного суспільства". Останнє передбачає і "демократизацію економіки" шляхом державного її регулювання на засадах неокейнсинства. Принципом такого регулювання і рушійною силою є ринок. Вважається, що за допомогою держави та її інститутів потрібно тримати ринок під постійним контролем, спрямовуючи його розвиток в інтересах суспільства. З цією ідеєю пов'язується концепція "співучасті" робітників і службовців в управлінні
"нробництвом. Така виробнича демократія здійснюється за допомогою інституту соціального партнерства — системи колективних договорів з власниками підприємств стосовно умов праці, побуту, відпусток та ін.

Такий аспект доктрини "демократичного соціалізму", як "міжнародна демократія", включає підтримку миру, боротьбу проти гноблення і експуатації народів, допомогу слабороз-винсним країнам. Соціал-демократи розуміють, що нестабільність у міжнародних справах несумісна з їхньою метою —
"демократичним соціалізмом". Такий соціалізм не може набути реального окреслення без міцного і тривалого миру, без радикального переведення на потреби реформ коштів, що затрачаються на озброєння. Розрядка в міжнародних справах пов'язується з подальшою демократизацією різних інститутів політичної системи.

Дуже важливою позитивною рисою концепції "демократичного соціалізму" є її чутливість до новітніх тенденції! розвитку цивілізації, пошуки відповіді на питання, які постають перед трудящими масами, в цілому перед суспільством, і які набувають першорядного політичного значення. Серед них центральне місце посідають проблеми екологічного середовища, суспільного контролю над небезпечними технологіями і політичною загрозою використання засобів масового знищення. Як наслідок основні цінності "демократичного соціалізму" доповнюються рівнозначними або навіть найголовнішими вимогами захисту основних передумов людського існування. Йдеться про те, яка модель науково- технічної цивілізації узгоджується з проектом будівництва суспільства свободи і рівності, що "солідарне визначає само себе".
Концепція "демократичного соціалізму" трансформується під впливом процесів, які нині відбуваються в середовищі соціал-демократії. Йдеться про два основні напрями. Перший — традиційний, здавна пов'язаний з промисловим робітничим класом, профспілками і робітничим кооперативним рухом. Він враховує якісні зміни, які нині відбуваються в продуктивних силах суспільства і відображаються неминучими змінами в матеріальній базі і надбудовних інститутах.
Не зазіхаючи на основу існуючого ладу, прибічники цього напряму категорично виступають проти того, щоб неминучі витрати перетворень перекладалися на найбільш знедолених шляхом скорочення зайнятості, демонтажу соціальної інфраструктури, а також проти безмежного панування нелюдськості, егоїзму і користолюбства. Здоровий розвиток суспільних відносин відбуватиметься лише в тому випадку, якщо більшості населення надана можливість пристосування до нової ситуації без значних економічних і соціальних втрат.
Другий напрям — модерністський, також пов'язаний з робітничим класом і його професійними організаціями. Проте захист інтересів промислових робітників перестає бути домінуючим. Відбувається дедалі більша орієнтація на працівників найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях, на середні верстви науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Робиться висновок про розмивання класової свідомості робітників, втрату ними готовності вважати себе носіями певної колективної волі.
У цілому не можна не дооцінювати значного внеску соціал-демократії в здійснення соціальних реформ, які сприяй зростанню добробуту і соціальної захищеності бідних "ерств у багатьох країнах Заходу.