Мировые религии

| Категория реферата: Рефераты по религии и мифологии
| Теги реферата: рефераты по истории россии, решебник по алгебре
| Добавил(а) на сайт: Valerija.

Виникнення

Християнство — найбільш поширена і одна з найбільш розвинених релігійних систем сучасного світу. Християнство багатьма своїми коренями сягає в культуру стародавнього Сходу, звідки черпало свій багатий догматичний і ритуальний потенціал. Однак це саме та єдина релігія (якщо не враховувати її поділу на численні церкви, віросповідання, секти), яка характерна саме для західного світу на противагу східному з йо го дуже різними релігійними системами.

Важко знайти куточок землі, де б не здійснювали роботу християнські місіонери. Християнська релігія розпадається на ряд самостійних напрямів.
Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці напрями відрізняються один від одного своєрідним тлумаченням деяких догматів, окремими особливостями культу.
Християнська релігія виникла в першому сторіччі нашої ери в умовах розвинутого

суспільства з гострими політичними, економічними та соціальними суперечностями в одному з найдавніших осередків земної цивілізації —
Палестині. Більшість населення цього регіону сповідувала іудаїзм, який на початку нової ери переживан глииику кризу. Світська влада в особі царя
Ірода та духовна влада жерців Єрусалимського храму поступово втрачали вплив на широкі верстви населення. Серед іудеїв поширювалися очікування месії, передвіщеного старозаповітними пророками. З'явилося чимало проповідників, які оголошували се-

бе месією і обіцяли врятувати іудейський народ. Один з таких проповідників
— Ісус — привернув до себе увагу людей надзвичайно виразними промовами, що містили в собі основи нового релігійного вчення і вражали проникливістю в глибини людської душі. Саме Він і

був визнаний Месією.

Основи християнського вчення
Послідовники Ісуса Христа — християни — вірять в єдиного Бога, який виступає в трьох іпостасях: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого (Свята
Трійця). Бог — ізначальна, безпричинна Істота, яка існує вічно і не має початку в часі. Бог-Отець Своїм Словом створив весь видимий і невидимий нами світ.

Бог-Син (Логос, Слово) народився від Отця до початку часів, тобто Син співвічний Отцю. Заради спасіння людства Бог- Слово зійшов з небес і втілився від Духа Святого і Діви Марії й став Боголюдиною Ісусом Христом, який за гріхи людства був розіп'ятий, а згодом похований. На третій день після цього Ісус Христос воскрес, а потім вознісся на небо. Хрис-

тияни очікують, коли Ісус Христос прийде вдруге і стане судити всіх живих і мертвих, кожному по його заслугах, після чого встановиться Царство Боже.
Християни вірять в існу-

вання пекла і раю, де, відповідно, грішники і праведники проводять своє загробне життя.
Священна книга християн — Святе Письмо — Біблія складається з двох частин:
Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт включає в себе 50 книг
(православні вважають канонічними 39, а католики та протестанти — всі 50).
У Новому Заповіті 27 книг.

Великий Церковний Розкол

Цей надзвичайно складний історичний факт сягає своїм корінням ще в античний період. Рим виховав у своїх громадян почуття переваги над усіма.
Зачарування Римом не тільки збереглося у стародавніх народів, які прийняли християнство, але й перейшло до варварів, які поселилися на руїнах Римської імперії. І не дивно. Римська єдина держава, рим-

ська культура — це були не порожні слова, а поняття з винятково цінним змістом. Огорнутий і овіяний славою старого Риму, єпископ Римський віддавна посів видатне положення в

Християнській Церкві. Римский єпископ вважав себе покликаним дбати «про мир у всьому світі та добробут святих Божих Церков». У справі збереження істинного віровчення Римська Церква користувалася незаперечним авторитетом.
Не беручи постійної живої участі у догматичній боротьбі Сходу, папи, тим не менше, напружено слідкували за нею і ніко-

ли не втрачали можливості своєчасно висловити свої думки, які часто розросталися до великих трактатів (як, наприклад, томос папи Льва І
Великого IV Вселенському Собору), підказати влучні вислови, мовні звороти, котрі могли б розбити тонкощі єретичних систем. Папи майже завжди вдало ставали на бік ортодоксально мислячих, входили в їх сумне поло-

ження, сприяли їм і підтримували їх. Початок суперечностей насамперед на
Сході, а потім і у відносинах між Сходом і Заходом був покладений заснуванням Константинопольської архієпископи, а потім і піднесенням її як столичної. До П Вселенського
Константинопольського Собору 381 року першою кафедрою На Сході вважалась
Александрійська. Після згаданого Собору почалася боротьба між
Константинополем та

Александрією, яка закінчилася остаточною перемогою Константинопольського архієпископа над Александрійським папою на IV Вселенському Халкідонському
Соборі. Ще раніше, на III Вселенському Ефеському Соборі, втратила свої переваги Антіохійська кафедра: антіохійській теологічній школі в особі
Несторія була оголошена анафема, Кіпрська та Грузинська церкви отримали автокефалію. З усуненням антіохійського несторіанства та александрійського монофізитства зміцнилось грецьке православ'я як таке, що йде середнім шляхом. Звичайно, підвищується роль і Константинопольської кафедри. Після
Халкідонського Собору Константинопольський архієпископ і канонічне, і фактично став першим на Сході.

Така ситуація склалася не в останню чергу і завдяки Римським понтифікам.
Папи з побоюванням слідкували за піднесенням нової столиці й співчували
Антіохійському та Алек-

сандрійському патріархам. Але догматична істина вимагала від них принципової позиції і в канонічних питаннях.
Незважаючи на те, що канони вказували Константинопольському архієпископу місце після Римського папи, в «Новому Римі» стали розуміти «мета» (після) в значенні хронологічному, а не розрядному. Константинопольські першоієрархи, спираючись на підтримку візантійських імператорів, стали домагатися якщо не переваги, то щонайменше рівності в правах з Римськими єпископами, такої ж юрисдикції на Сході, яку Рим мав на Заході.
На противагу цьому в Римі все більш очевидно формувалося цілком визначене розуміння папства як особливих, встановлених Богом прав Римського єпископа у всій Вселенській Церкві. Зростання папізму особливо посилилося з падінням
Західної

Римської імперії, коли Римська Церква залишилася єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу. В творах папи Льва І Великого теорія абсолютного папського примату була вже виражена з максимальною чіткістю. За часів папи
Льва IX з'явився фальшивий документ Оопайо Сопзіапііпі, в якому начебто імператор Константин визначив канонічні права папи над всією Християнською
Церквою.
Приблизно з IX ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорить з кафедри (ех саіЬегіга). В свою чергу, Константинопольський патріарх Фотій сформулював у своїй «Епаногозі» вчення про царську та патріаршу владу.
Фотій наголошував на тому, що

«патріарх є живим і одухотвореним образом Христа, який всіма своїми вчинками та словами виражає істину».
Не важко помітити, що обидві тенденції суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося в епоху Вселенських Соборів.

Різко загострилися відносини між Римською та Константинопольською церквами в період правління патріарха Фотія (857-869 рр., 879-886 рр.; помер у 897 р.). Формальним приводом для цього загострення стали претензії
Римської Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Але фактично — непомірні амбіції патріарха Фотія, який у 879 році оголосив себе Вселенським патріархом і домагався створення теократичної монархії, вважаючи себе диним кандидатом на головування в ній (пізніше, в XI от., спробу оволодіти, крім духовної, також і державною владою зробив патріарх Михаш Керулларій).
Патріарх Фотій вперше сформулював обрядові та догматичні відмінності
Римської Церкви від церков Східних.
Останнє зіткнення Візантії з Римом сталося в середині XI ст. і означало повний розрив між Римською та Константинопольською церквами, який пізніше було названо Великим Церковним Розколом. Константинопольський архієпископ
Михаіл Керулларій (1043-1058 рр.) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах з
Римським папою. Як і патріарх Фотій, Михаіл Керулларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. Воднораз у листі до папи Льва IX (1048-
1054 рр.) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом
(хоча Римський єпископ був так названий ще на Халкідонському Соборі), підтримувати єдність, навіть не звертаючи уваги на догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає
Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах. І хоча папа Лев IX на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вище над усе. Лев К відправив у 1054 році до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Амальфійського Петра.
Візантійський імператор Константан IX, прагнучи примирення сторін, влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом

Студійського монастиря Микитою, тому що сам патріарх Михаїл Керулларій був слабеньким теологом. У результаті диспуту Никита визнав свою поразку. Але патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях і підбурювати народ проти римських легатів. Був скликаний Собор, і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів і порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар
Софіївського Собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва IX. Після цього вони залишили столицю. Михаіл Керулларій запросив 'їх на новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбурюваного натовпу. Імператор Константан IX, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 року Михаіл Керулларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков. Але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія продовжували підтримувати тісні стосунки з Римом. Папа Стефан К (1057-1058 рр.) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували
Константинополь до єднання, на шо Михаіл Керулларій відповів відмовою.
З другої половини XI ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало

повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерті Михаїла Керулпарія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенських Соборів. У результаті сформувалися два головних напрями в християнстві- католицизм, представлений Римською Церквою, та православ'я, репрезентоване рядом східних церков.

ІСЛАМ