Іудаїзм - релігія євреїв

| Категория реферата: Рефераты по религии и мифологии
| Теги реферата: культурология, контрольная работа 3
| Добавил(а) на сайт: Караулин.

Можливо існував культ родових заступників, або духів-предків. Від цього культу збереглися слабкі сліди в біблійному тексті. Наприклад, у книзі Буття розповідається про те, як під час утечі Іакова і його дружин від їхнього батька Лавана одна з них, Рахіл, викрала домашніх ідолів батька. З родовим же культом, цілком ймовірно, зв'язані і перекази про патріархів. Що патріархи, згадувані в Біблії (Авраам, Ісаак, Іаков та ін., аж до Мойсея), не являють собою історичних особистостей, одностайно визнають усі дослідники.

Заборони

До найдавнішої ж епохи відноситься безліч заборон — табу. Одні з них пов'язані із статевим життям, що базується на звичаях общинно-родового ладу; інші — з їжею. Численні харчові заборони — заборона їсти м'ясо верблюда, тушканчика, зайця, свині, плазунів, багатьох птахів та ін. — зв'язані за походженню, мабуть, з умовами скотарського кочового господарства, але корені їх не зовсім зрозумілі: верблюда було заборонено убивати на їжу, ймовірно, тому, що це головний робітник і тяглова худоба пустелі; свиню — тому, що це типова «осіла» тварина, що належить землеробським народам, з якими кочівники були у ворожнечі. Більшість харчових заборон давно відірвалося від своєї господарської підстави і прийняло чисто релігійне фарбування; корені їх розпізнати важко. Одна із самих суворих заборон стосувався вживання в їжу крові. Кров розглядалася як душа (нефеш) тіла: «душа всякого тіла є кров його, вона душа його; тому я
(бог.— С. Т.) сказав синам Ізраїлевим: не їжте крові ні з якого тіла, тому що душа всякого тіла є кров його; усякий, хто буде її їсти, буде знищений»
(Левіта, гл. 17, ст. 14). М'ясо тварин, зарізаних для їжі, повинно бути знекровлене.

Обрізання

До цієї ж древньої епохи відноситься, безсумнівно, ритуал обрізання новонароджених хлопчиків. Біблія приписує введення цього звичаю Авраамові, що одержав для цього особливе веління від Бога. Справжнє походження звичаю обрізання в євреїв невідомо. Цей звичай — пережиток найдавнішого ритуалу, що, однак, в епоху первіснообщинного ладу відбувався не над немовлятами, а над підлітками при досягненні ними зрілості. Однак одні учені вважають, що цей звичай існував і у деяких племен Аравії, у тому числі в євреїв, спокон віку; інші гадають, що він був запозичений євреями у єгиптян, в яких цей звичай, як і у багатьох інших народів Африки, теж існував із древніх часів.

Культ Ягве

У древній допалестинскій епосі криються корені культу національного бога Ягве, що став згодом не тільки, головним, але навіть єдиним предметом шанування для всіх євреїв.

Питання про походження культу бога Ягве, цієї центральної фігури єврейської релігії, — найважливіше питання у вивченні іудаїзму, але в той же час і найбільш важке. У науці воно дотепер остаточно не вирішене. Саме ім'я Ягве, чи Яхве (дехто вважає, що древня форма імені була Ягу), не піддається переконливій розшифровці. Можливо, що воно не єврейське за походженням. Деякі дослідники вважають Ягве спочатку богом мадіанитского племені, що жило на Синайському півострові, біля кордонів Єгипту.

Більш чітко видні в образі Ягве риси. Відповідно до Біблії, Ягве дуже наполегливо вимагає, щоб усі його шанувальники — ізраїльтяни були обрізані.
Не менш наполеглива претензія Ягве, щоб усі первістки Ізраїлю присвячувалися йому.

Деякі дослідники гадають, що вимога викупу первістків, присвячених богу, означає, що колись у стародавності ці первістки дійсно приносилися в жертву богу, тобто убивалися. Але це припущення досконале неправдоподібно: жоден народ не міг би зберегти своє існування, якби дотримував звичаю регулярно убивати всіх первонароджених хлопчиків. Етнографія не знає подібних народів. Зате з етнографії відомо багато прикладів того, що в присвятну церемонію входить обрядова імітація смерті і воскресіння: непосвяченим вселяють, що дух ініціацій дійсно убиває хлопчиків, а потім оживляє їх. От що, ймовірно, і являло собою у предків євреїв присвячування первістків богу Ягве.

Для самих євреїв Ягве не завжди був загальним богом. Він навіть не був спочатку богом всіх ізраїльтян — основного ядра єврейської групи племен.
Але отут є неясність. Звичайно вважається, що Ягве був богом власне племені іудеїв, а вже потім став загальнонаціональним богом усіх євреїв-ізраїльтян.
З цим, однак, не узгоджується те, що легендарний законодавець євреїв
Мойсей, якому вперше Ягве відкрив своє ім'я і який обрав його своїм посередником, належав не до іудейського, а до левітського племені, і надалі всі жерці і служителі Ягве повинні були за законом належати до левітів; самі іудеї не могли служити Ягве.

Палестинський період

Завоювання євреями Палестини мало наслідком зміна усього їхнього способу життя, господарського і суспільного укладу, а разом з тим, звичайно, і їхньої релігії. Євреї поступово перейшли від кочового життя до осілого, від скотарства до землеробства. Вони при цьому змішувалися з місцевим ханаанейским населенням. У період завойовницьких воєн — так звана епоха «суддів» — у них ще зберігалися родоплеменний лад і військова демократія: свої походи проти ворогів вони робили під предводительством виборних суддів — військових вождів. Але цей лад поступово розклався, з'явилися багаті і бідні, раби і вільні; була встановлена царська влада — спочатку з племені веніамінітов (Саул), потім в іудеїв (Давид, Соломон).

Усі ці зміни відбилися в релігії. Змішавши з місцевими жителями, євреї стали, наслідуючи ханаанейцам, почитати місцевих численних божків — ваалов.
Культ місцевих ваалов — общинних і міських заступників — був розповсюджений у Сирії і Палестині здавна

Від місцевого палестинського населення євреї засвоїли ряд релігійних свят, зв'язаних із землеробством: маццот — весняне свято опресноков, що злився з древньою скотарською паскою; шеббуот — п'ятидесятниця, свято жнив пшениці; суккот — свято кущей, на честь збору плодів, та ін.

Весь культ знаходився в руках відособленої і спадкоємної групи жерців, що виводили своє походження від племені левітів. У палестинську епоху слово
«левіт» взагалі означало жрець.

Але поруч з цим традиційним і спадкоємним жрецтвом уже з VIII ст. до н.е. з’явились засвідчені в євреїв також релігійні діячі зовсім іншого типу: так називані пророки (по-еврейски набіїм), що представляли собою дуже своєрідне і дуже складне явище. Спочатку пророки були, ймовірно, вольнопрактикующими жерцями — ворожками, провісниками. Вони пророкували, приводячи себе в стан несамовитості ударами в бубон, грою на музичних інструментах, танцем, іноді роздягалися при цьому догола, інакше кажучи, у діях пророків позначалися чисто шаманські риси. Але в зв'язку з загостренням класових протиріч в Ізраїльському й Іудейському царствах
(після смерті Соломона єврейська держава розділилася на дві частин) пророки почали виступати якоюсь мірою як виразників народного невдоволення.

Цей заклик до морального очищення, заклик до правди і справедливості мав досить визначений класовий зміст: пророки, вихідці з утворених і пануючих шарів суспільства, прагнули відвернути невдоволення і протест пригнобленого народу від прямих винуватців гноблення. Причина зла, причина нещасть народу, відповідно до проповіді пророків, не в соціальній нерівності, не в експлуатації, а в чисто моральній області — у тім, що народ грішний, що він не виконує заповідей бога.

З іншого боку, пророки виступали і як політичні публіцисти. Деякі з них були добре інформовані в міжнародній обстановці, бачили небезпеку, що загрожувала маленьким єврейським державам з боку більш сильних сусідів —
Ассирії, Вавілонії; вони застерігали правлячі кола від небезпечного союзу з
Єгиптом, пророкували нещастя від ворожих вторгнень. Але вони ж утішали народ надією на те, що зрештою, Ягве звільнить і возвеличить свій народ.

Післяполонниий період

Перехід до третього періоду історії єврейської релігії, що називається звичайно «післяполонним» чи епохою «другого храму», ознаменувався трьома великими подіями: по-перше, релігійною реформою іудейського царя Іосії (621 р. до н.е.), що привів до різкої централізації культу; по-друге, завоюванням Єрусалима вавілонським царем у 586 р. до н.е. і відведенням частини іудеїв у вавілонський полон; по-третє, поверненням їх з вавілонського полону при Кирі Перському, у 538 р. до н.е., і відновленням
Ієрусалимського храму. Саме в цей період і склалися остаточно ті риси іудаїзму, що вважаються його характерними рисами, а на думку віруючих, складають навіть його споконвічні і невід'ємні властивості: строгий монотеїзм, централізація культу, канонізація священних біблійних книг.

Релігійна реформа царя Іосії мала свої політичні причини. Вона була зроблена в обстановці натиску зовнішніх ворогів: Ассирії, що незадовго перед тим зруйнувала Ізраїльське царство, а пізніше Єгипту і Вавілоії.
Іудея мала потребу в зміцненні усіх своїх сил. В основу реформи Іосій поклав так звану П'яту книгу Мойсеєву — “Другий закон”. По слухах, що поширювалися, вона була знайдена, а насправді була складена в ці роки.
“Другий закон” строго регламентував і правове й обрядове життя євреїв, воно містило закони проти лихварства і кабального рабства — закони, що мали метою трохи послабити класові протиріччя. Але головне в цій книзі — строгий принцип шанування єдиного бога Ягве, суворі погрози за усякий відступ від цього. У дусі нового закону були прийняті круті заходи для централізації культу.

Після повернення з полону землеробсько–рабовласницької аристократії класові протиріччя ще більш загострилися. Знадобилися більш сильні міри приборкання народу. А самостійної державної влади в євреїв уже не було, вони були під владою Персії. Замість її величезна могутність одержало ієрусалимське жрецтво, що звільнилося від усякої конкуренції світської влади. Іноземні володарі–перські, а пізніше греко–сірійські царі
(Селевкіди) — опікувалися ієрусалимським жерцям, спираючи на них для закріплення свого панування над іудеями. Ніякі інші культові центри, крім
Ієрусалимського храму, не допускалися. Приносити жертви Ягві іудеї могли тільки в Єрусалимі. У руки жерців храму стікалися тепер жертви, принесені, із усіх кінців країни. У стінах храму накопичувалися скарби, складені з різних пожертвувань. Жертви — очисні, вдячні та ін. — були потрібні від шанувальників Ягве ледве не на кожнім кроці; кожен випадковий дотик до чого- небудь нечистого вимагало очисної жертви. Були потрібні і виповнювалися натуральні повинності на користь храму. Жерці храму користувалися його багатствами для лихварства і ще більше їх множили. У жерців не було конкурентів. «Другий храм» перевершив по розкоші і багатству знаменитий храм Соломона.

Ієрусалимське жрецтво являло собою строго замкнуту спадкоємну касту, що поділялася на два шари: священиків і левітів, тобто храмових прислужників. Ті й інші як і раніше вважалися нащадками коліна Левія, що одержали цей привілей від самого Мойсея і брата його Аарона

Монотеїзм і богообранство