Діяльність римських магімтратів

| Категория реферата: Рефераты по праву
| Теги реферата: реферат на тему безопасность, шпаргалки по русскому языку
| Добавил(а) на сайт: Maksudov.

Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували у великих містах спеціальні збори – conventus, куди можна було викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів римських громадян між собою і з перегрінами зажадало від прокунсулів видання власницьких едиктів по моделі преторів Рима. Поступово первісна розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Цицероном. Взаємне зближення провінційних едиктів і їхня неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цьому процесу і розподіл провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські й імперські, оскільки princeps не протиставлявся populus. Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого сенатом. Папіруси, що дійшли до наших днів, III століття засвідчили, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що іменувалися квесторами, то в імператорських провінціях таких магістратів не було.

З II століття н.е. едикт у значній мірі законсервувався. Це відбулося на тлі активізації імператорської канцелярії, одержання senatusconsulta законної сили, а розвиток права зосередилося в плані ius civile. Установа префектів – імператорських чиновників, що зосередили у своїх руках екстраординарне судочинство – змінило характер iurisdictio, що власне кажучи означало ізоляцію ius honorarium, фіксацію його границь в плані змісту. Таке положення зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на підсумкову систематизацію преторського права. У 131 році він доручив своїм квесторам – Сальвию Юліанові і Сервию Корнелію – провести загальну редакцію едикту. Оскільки відповідній цій задачі підготовкою володів тільки Юліан, отже всю роботу виконав саме він, про що і говорить подвоєння його жалування (Dessau, 8973). Юліан, за словами конституції “Tanta”, склав одну коротку книгу, об'єднавши в ній едикти обох преторів і едикт курульних эдилів. Однак це не означало злиття едиктів. Якщо до складання Юліаном окремої книги юристи коментували окремі едикти як “Ad edictum praetori urbani”, “Ad edictum praetori peregrini”,”Ad edictum aedilum curulium” – то тепер Помпоній, Ульпіан і Павло пишуть “Commentaria ad edictum” узагалі. І ще, що дуже показово, що Гай, що писав коментарі лише до частини складеної
Юліаном збірки, повинний був спеціально уточнити: “Ad edictum provinciale”.

Збірник едиктів за редакцією Юліана стали сприйматися як “edictum perpetuum” у новому змісті – вічний едикт. З того моменту магістратам, що при вступі на посаду повинні були як і раніше повідомляти едикт, було дозволено вносити в кодифікований текст лише необхідні доповнення (але не виправлення). Це передбачалося в oratio Hadriani і сенатській постанові, що пішла за нею, за аналогією з навчанням самого Юліана, що визнавало за принцепсом право удосконалювати власні встановлення. На цій підставі претори і надалі вносили в едикт нові статті.

“Постійний едикт” у редакції Юліана не дійшов до наших днів, але збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цього едикту. І за допомогою названих коментарів у новий час були зроблені спроби реконструкції едикту.

Діяльність юристів

Римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, і ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласників. Поруч з цим протиріччя інтересів великих землевласників і багатіїв-лихварів на ґрунті розходження використовування тими й іншими методів експлуатації селян і інших незаможних шарів населення.

У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути тільки жреці
(понтіфи), що складають як би особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам, деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія
Клавдія, викрав і обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних виробництв, а також календар, що містив указівку, у які дні можна вести судові справи. З цього моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але в той же час вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були вихідці з привілейованого класу.

У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер і виражалася в редагуванні формальних актів (cavere), у керівництві веденням судових справ (agere), у дачі рад (respondere). По уривках творів, що дійшли до нас, республіканських юристів і посиланням на них пізніших юристів варто визнати, що вже тоді юридична техніка досягла досить високого рівня.

Діяльність старих республіканських юристів виражалася, насамперед, у тлумаченні права.

Ita in civitale nostra aut iure, Так і в нашій державі
(правосуддя) id est lege, constituitur, aut чи будується на підставі права, est proprium ius civile, quod тобто писаного закону, чи діє sine scripto in sola prudentium власне цивільне право, що nterpretatione consistit установлюється без запису, одним

(d.1.2.2.12. Pomponius). тлумаченням знавців права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонієм, підкреслена творча роль римського тлумачення законів і його значення як джерела римського права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були вироблені інститути емансипації дітей від батьківської влади, спадкування за законом і багато чого іншого. Цим же шляхом розвивалася велика частина інститутів цивільного права. Древнє тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словесній формі, у якій наділялися закони чи угоди. Цицерон цей стан і метод малює наступними словами – veteres verba tenuerunt – древні трималися за слова, підкреслюючи цим весь консерватизм старих методів тлумачення права.

Поряд із практичним характером діяльності старих республіканських юристів їхня літературна діяльність виражалася в коментарях до законів 12 таблиць. З цього приводу можна відзначити коментар Элія Пета Ката, що складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристів і позовних формул. Більш пізні твори Марка Порція Катона – батько і син, дають у своїх коментарях узагальнення практики і ряд юридичних правил. Пізніше з'явилися систематичні коментарі по окремих системах преторського і цивільного права.
Першим укладачем першого докладного викладу цивільного права був Квінт
Люцій Сцевола, що викладав у юридичній школі. Його робота була викладена в
18 книгах.

З інших республіканських юристів слід зазначити марка Манілія, Марка
Юнія Брута і Публія Муція Сцеволу, про яких пізніші юристи говорили, що вони заснували римське цивільне право. Видатним юристом був також Цицерон.

Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату
(I-III ст. н.е.), що визнається як класичний. Саме в цю епоху право приватної власності, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося широким розвитком діяльності юристів.

Мета, що стояла перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою складністю. Класові протиріччя в цей період усе більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь рабовласницький лад виявився в небезпеці, і були потрібні надзвичайні заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу.
Безперервно росли протиріччя між різними угрупованнями вільного населення.
З іншого боку, ріст державної території, розширення торгового обороту, розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність відповідних змін правової надбудови. Необхідно виявити гнучкість і дозволяти знову виникаючі питання в інтересах пануючого класу, у першу чергу – з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на рабів і права власності на землю.

Класичні юристи успішно справилися з завданнями, що стояли перед ними.
Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя відповідно до інтересів пануючого класу. При цьому нерідко виявлявся консерватизм, властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у їхнє діяльності виразно позначався і новий прогресивний початок, що було засновано на відшуканні волі чи закону сторін.

Scire leges non hoc est verba earum Знати закони – це не значить триматися tenere, sed vim ac potestatem за їхні слова, але (розуміти) їхню силу
(D.1.3.17) і значення (міць)

Відходячи від старого, строго цивільного права, нове тлумачення спрямувалося в напямку пошуку aeguum et bonum – справедливого і доброго. Це нове тлумачення спиралося на зародки тодішньої науки. Риторична теорія тлумачення права до кінця республіки ввійшла в систему навчання, досягла зрілості і вплинула на римську юриспруденцію. Примикаючи до аристотелевської науки і ставлячи собі метою навчити своїх учнів логічному тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і буквального тлумачення.

У республіканську епоху не існувало юрисконсультів і зацікавлені осіби звичайно зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення на свою сторону авторитетного стану юристів, Август і його приймачі, надали деяким найбільш видатним юристам – право давати офіційні консультації з доручення імператора, у відповідь на запити, що зверталися до імператора. Persona
(відповіді) таких привілейованих юристів мали таку ж силу, як і власні імператорські тлумачення, і були обов'язкові для суддів. Такого ж погляду на роль юристів дотримував і імператор Адріан. Відповідь юриста могла складатися з одного слова так чи ні.

Розквіт діяльності юристів відноситься до I-III ст. – епохи початку принципату. Саме в цей період юристи написали ряд творів у виді коментарів, консультацій до цивільного права, до преторських едиктів, з'явилися монографії і навіть підручники.

У «Дігестах» Юстиніана відтворювалися висловлення юристів про необхідну оборону, про відповідність покарання злочину, про те, що немає провини там, де немає винного наміру, кожен незасуджений розглядався як невинний.

В другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнін розробив у допомогу суддям сім пунктів судоррозбору: причина злочину, особистість злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Однак судді – чиновники дотримували обвинувального ухилу і не завжди вважали потрібним підкорюватися цим рекомендаціям. При оцінці ваги злочину чи правопорушення в судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти намір, наявність злої волі, обмежити провину від злочинної недбалості, необережності, впливу нездоланних сил і т.д. «Де є провина, там є відплата». Велике значення надавалось наміру, злій волі. Цицерон указував:
«Погрішить дух, а не тіло, де немає наміру, там немає провини». З цього можна зробити висновок, чим зліша воля, тим сильніше повинне бути покарання. Добровільне визнання зм'якшує провину. Знаменита формула «Без закону немає злочину, немає покарання» стала прислів'ям.

Закон, на думку юристів, повинний бути насамперед націлений на майбутнє, суддя ж розглядає минуле, тобто факт, що здійснився. З цього робиться висновок: правосуддя ефективне там, де існує справедливий і швидкий суд, правосуддя не може зупинитися на півдороги, усяке зволікання, тяганина є різновид відмовлення від правосуддя. Правосуддя розглядалося як постійне і вічне бажання держави забезпечити кожному громадянину його права.

Авторитет закону вбачався в неухильному його виконанні. Широку популярність мала формула: «Так здійснитися правосуддя, чого б це не коштувало, хоча б світ загинув», і разом з тим показання для рішення суду найчастіше домагалися від рабів шляхом найжорстокіших катувань. Свідки, вільні громадяни, перед допитом давали присягу.