Концепція держави у вченні І. Канта

| Категория реферата: Рефераты по праву
| Теги реферата: шпоры, курсовики скачать бесплатно
| Добавил(а) на сайт: Tychkin.

Розум творить для себе особистий обміркований порядок — світ визначених ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і через співвідношення з його параметрами оголошує необхідними відповідні дії. Остання суть виявлення тієї здатності (тієї волі), яку закон свого морального буття висловлює в собі самому. В такому автономному, із зовні народженному самообмежені вважає вона і свою найвищу свободу, і своє важливе значення.

З історико-матеріалістичної точки зору суть філософського обгрунтування
І.Кантом концепції автономії волі наявна. Мова виражає максими моральності, але по свому генезису і суті вони соціально-емпиричні: виникають лише з суспільної практики, відбивають стеріотипи, які об'єктивно складаються у процесі взаємодії спілкування людей. Однак в практично-політичному плані концепція, яка розглядається мала відомі переваги. Наприклад, вона могла бути використана для засудження тенденцій повного поглинання індивіда суспільством. Сам Кант прагнув використовувати її саме в цьому напрямку. На його думку, автономія волі однаково оберігає особу як от особистого безчинства, так і від тотального володарювання над нею суспільного цілого, забезпечивши їй здійснення свободи.

Атрибут свободи притаманний людський особистості: дар визначати самим собі мету і варіанти обміркованого з поставленою метою поведінки є вродженим. Індивід, за І.Кантом, є істота, в принципі здатна стати
"господарем самому собі" і тому не потребуючому зовнішньої опіки при здійсненні того чи іншого цілісного і нормативного вибору.

Проблема в тому, що фактично не всякий використовує індивідуальну свободу тільки для реалізації "категоричного імперативу"; всюди вона перетворюється в безчинство. Сукупність умов, які обмежують безчинство одного по відношенню до других за допомогою об'єктивного загального закону свободи і, скажімо, виключаючи юридичні конфлікти в суспільстві, І.Кант називає правом. З такого розуміння права ясно, що воно покликано регулювати зовнішню форму поведінки людей, вчинки, які виявляються у людині із зовні.
Суб'єктивні мотиви, устрій думок і переживання його зовсім не цікавять: ними займається мораль. В цьому зв'язку І.Кант підкреслює наступне: "Я можу бути примушений іншими здійснювати ті чи інші вчинки, які спрямовані як засоби для досягнення конкретної мети, але не можу бути примушений іншими до того, щоб мати ту чи іншу мету". Інакше кажучи, ніхто не має права наказувати людині, за для чого вона повинна жити, в чому йому треба бачити своє особисте благополуччя і щастя. Тим більше не можна добиватися від неї погрозами, силою виконання цих вказівок.

Справжнє покликання права — надійно гарантувати моральності той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявити себе, в якому б змогла безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. В цьому суть кантовської ідеї моральної обгрунтованності права.

Здійснення права потребує того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але якими методами досягається ця всезагальна обов'язковість права? Через надання йому примусової сили. Інакше не можна заставити людей дотримуватися правових норм, не можна стати на заваді їх порушенню відновити порушене.
Якщо право не забезпечити примусовою силою, то воно опиниться невзмозі виконувати визначену йому у суспільстві роль. Але це означає також, що в категоричний імператив в якості всезагального закону права позбудуться своєї безумовності. Ось чому всяке право повинно виступати як право примусове. Подати праву таку необхідну йому особливість може лише держава — першочерговий носій примусу. За І.Кантом, виявляється, що державність викликають до життя і її буття виправдовують в решті решт вимоги категоричного імператива. Так в кантовському вченні перекидається один із головних мостів від етики і права до держави.
2. Вчення І.Канта про державу

еобхідність держави (об'єднання "багатьох людей, підлеглих правовим законам"). Кант пов'язує не з практичними, чутливо поміжними індивідами, груповими і загальними потребами членів суспільства, а з категоріями, які в цілому належать розсудливому, розумопоглинаючому світу. Звідси зрозуміло, чому держава не заклопотана про матеріальне забезпечення громадян, про задоволення їх соціальних і культурних проблем, про їх працю, здоров'я, освіту. Благополучність держави складає, відповідно до І.Канта, зовсім не вирішення вище названих і інших аналогічних їм завдань. Під цією благополучністю "не слід розуміти благополучність громадян та їх щастя, так як щастя може бути (як це стверджував Руссо)№ скоріше і краще досягнуто в натуральному стані або при диспотичному урядові. Під благополучністю держави слід розуміти стан найбільшої узгодженності конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прямувати розум за допомогою категоричного імператива". Висунення і захист І.Кантом тезису про те, що благополучність і покликання держави — в досконалому праві, у максимальної відповідальності облаштування (устрою) і режиму держави принципам права, дали можливість вважати його одним з головних творців концепції "правової держави".

№ "История политических и правовых учений", М-1988, В.С.Нерсесянц.

І.Кант неодноразово підкреслював необхідність для держави опиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі дуже дорого.
Держава, яка ухиляється від додержання прав і свободи, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу своїх громадян. Державні заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відклик і підтримку. Люди спонукаються свідомо займати позицію відчуження від такої держави.

Питання про виникнення держави І.Кант трактує майже за Ж.Н.Руссо, помічаючи при цьому, що його визначення раціональні, апріорні і, що він має на увазі не будь-яке державне утворення чи державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам права. Відправний пункт кантовського аналізу — гіпотеза звичайного стану, позбавленого усякої законної гарантії. Моральний обов'язок, почуття поваги до морального права спонукати людей залишити цей першопочатковий стан і перейти до життя в громадському суспільстві. Перехід до останього не носить характеру випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу є договір.

Кантівське тлумачення природи цього договору тісно повязане з ідеями про автономії волі, про індивидів як моральних суб'єктів. Перша й головна умова договору, що укладається — зобов'язання будь-якої утворюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи політично поєднаного народу) визнавати в кожному індивідумі особу, яка без всякого примусу розуміє обов'язок “не робити іншого знаряддям для досягнення своїх цілей” і здатної даний обов'язок виконати.

“Суспільний договір”, за І. Кантом, укладають між собою і морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється ставитися до них як до істот, які начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі
(начебто через моральну нерозвинутість вибрати правильну лінію поведінки.
Кант різко заперечує проти найменшої схожості державної влади з батьківською опікою над дітьми: “Керування батьківське, при якому піддані як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що шкідливо… таке керування є найбільшим диспотизмом.”

Критика І.Кантом “батьківського керування” виявила собою одну з форм боротьби, яку в XVII-XVIII ст.ст. прогресивні кола європейського суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій.
Прибічники буржуазного лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, яку здійснювали самодержавні урядовці під гаслом
“клопоти” держави за господарські досягнення індивіда, його кар'єру, за
“правильний” спосіб життя, за особисте щастя. Вони взагалі вважали, що безмірна опіка влади про благополучність підданних сковує ініціативу і самостійність людини, понижує соціальну активність людей, приголомшує почуття громадської відповідальності за все, що відбувається і стимулює настрій до утриманства, веде до морального переродження особистості.

Отже відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави.
Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній залежності, у правовому стані.

Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. “Громадянин держави і при цьому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень государя йому здається несправедливим по відношенню до суспільства”№ – писав І.Кант.

Що стосується права, то І.Кант розрізняє у ньому три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Природне право, в свою чергу поділяється на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше- регулює відносини індивидів як власників. Друге- визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаних в союз громадян (держава), як члени політичного цілого.

№ "Історія політичних вчень", М-1988, В.С.Нерсесянц.

Феодальному беззаконню і безчинству Кант протиставляє буржуазний правопорядок, який спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, які виникають з володіння власністю. І наполягає на рівності сторін в правових відносинах. Однак І.Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом феодального права, не тільки речі і поведінку людей, але й саму людину. Подібний крок приводить його до виправдання влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядка шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного сувернітету. Одна із її складових — думка про те, що кожний індивід (навіть якщо безпосередньо не є "людиною влади") сам знає, якими повинні бути акції влади, які торкаються його інтересів, і здатний самостійно визначити їх зміст, не чекаючи підказок зі сторони.

Верховність народу, проголошена І.Кантом вслід за Ж.Н.Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі — організації сукупної більшості осіб, які пов'язані правовими законами. Висунувши принцип суверінітету народу, І.Кант поспішає запевнити в тому, що він зовсім і не думає про дійсно широку, необмежену демократію. На підтвердження цього, пропонується поділити всіх громадян на активних і пасивних (ті, які не мають виборчого права).№ До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто трудящих і експлуатовані маси.

Запозичену у Монтеск'е ідею про розподіл влади в державі, І.Кант не став тлумачити як ідею рівності влад. На його думку, будь-яка держава має три влади:

. законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"),

№ "Теория содружества и права", М-1996, В.В.Лазарев.

. виконавчу (зосереджену у володаря за законом і підлеглу законодавчій, верховній владі),

. судова (призначена виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні недопустити деспотизму і гарантувати злагоду в державі.