Вступ

Проблемі розуміння права завжди приділялось багато уваги. Спроби дати змістовну відповідь на питання “що таке право?” прослідковуються з глибокої давнини і не припиняються і досі.

Право – це надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воно відображає ще більш складніші економічні, політичні і соціальні відносини.
Напротязі всієї історії розвитку юридичної науки різні мислителі прагнули з’ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права – найважливіший компонент правознавства. Від вірного його розкриття залежать правильна постановка наукових досліджень, а також загальна орієнтація юридичної практики. Поняття права – це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відображаються і історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Ціллю роботи являється розгляд еволюції правових ідей різних мислителів, починаючи з найдавніших часів, розгляд і аналіз основних концепцій права, з’ясування причин, через які існує таке багатоманіття розуміння сутності і соціальної природи права і не існує єдиного його розуміння.

І. Праворозуміння в історичній еволюції

Правові вчення в спеціальному смислі цього поняття з’явились лише в ході досить тривалого існування ранньокласових суспільств і держав. В теоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався в руслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідей на питання “що таке право?” була:
“право – це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати”. Так думало в давнину багато людей і так було у багатьох народів.
Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручених Моісею самим Богом. В таких древніх правових кодексах інших народів, як “Закони вавілонського царя Хаммурапі” чи “Закони Ману” індусів право також розглядається як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втручати сюди божу волю і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щиро вірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколювати дружин на могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове.

З середини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов’язкові правила, які видаються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться у поняття держави. З’являється два права: право як веління Бога і як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. “Поняття справедливості, - відмічає він, - пов’язане з уявленнями про державу, так як право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування”.
Аристотель ділить право на природне і умовне (волевстановлене). Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умовного права він відносить закони і всезагальні угоди. Причому він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного
(позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Епікур вважав, що дії людей, діяльність державної влади і самі закони повинні відповідати природним (в даному місці, в даний час і при даних обставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінюваної справедливості – в її співвідношенні з законом – містить в собі ідею природного права із змінюваним (в залежності від місця, часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілкування.

Великий вклад у розвиток поняття права внесли представники природної школи права – Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Л.Монтеск’є.

Г.Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як “припис здорового глузду”. Згідно цьому припису та чи інші дія – в залежності від її відповідності чи суперечності розумній природі людини – визнається або морально ганебною, або морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для розрізнення належного
(дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи заборони).

Природне право, згідно з Гроцієм, це і є “право у власному смислі слова”, і “воно заключається в тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас по відношенню до них обов’язки”.[1]
Джерелом цього права є не чиясь вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спокійного спілкування.

Право в більш широкому розумінні (тобто форми волевстановленого права) є правом у кінцевому рахунку постільки, поскільки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Правове вчення Томаса Гоббса основане на певному уявленні про природу людини. Він вважає, що всі люди створені рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей і кожен має однакове з іншими “право на все”. Але в умовах “війни всіх проти всіх” мати “право на все” – значить фактично не мати права ні нащо. Таке становище Гоббс називає “природним станом роду людського”.

Природний розум підказує людям, на яких умовах вони можуть здійснити процес подолання природного стану. Ці умови (їх і виражають приписи природного розуму) і є природними законами.

Всі природні закони можна сформулювати одним правилом: не роби іншому того, чого не хотів би, щоб було зроблено по відношенню до тебе.

Але всі природні закони не обов’язкові до виконання. Перетворити їх в безумовний імператив поведінки може тільки сила. Для Гоббса природний закон є свобода що-небудь робити чи не робити, а позитивний закон – припис робити чи не робити чогось.

Абсолютна влада держави – ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Вона змушує індивіда виконувати їх, видаючи громадянські закони. Якщо природні закони зв’язані з розумом, то громадянські – спираються на силу. Всякі свавільні вигадки законодавців не можуть бути громадянськими законами, бо останні є ті ж природні закони, тільки підкріплені авторитетом і могутністю держави. Їх не можна ні відміняти, ні змінювати простим волевиявленням держави. Ставлячи громадянські закони в таку сувору залежність від природних, Т.Гоббс хотів, мабуть, направити діяльність держави на забезпечення розвитку нових, буржуазних суспільних відносин.

Дж.Локк повністю поділяв ідеї природного права, суспільного договору.
Будуючи державу добровільно, люди точно відміряють той об’єм повноважень, який вони потім передають державі. Але право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні при яких обставинах. Це і є природними правами людини. Ці невідчужувані цінності – кінцеві межі влади і дії держави, переступати які їй заборонено.

Ш.Л.Монтеск’є закони природи (природні закони) трактує як закони, які витікають лише з будови нашого їства. До природних законів, за якими людина жила у природному (досуспільному) стані, він відносить наступні властивості людської природи: прагнення до миру, до добування собі їжі, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві. Позитивний
(людський) закон передбачає об’єктивний характер справедливості і справедливих відносин. Справедливість передує позитивному закону, а не вперше ним створюється.

В філософії права Г.В.Ф.Гегеля поняття “право” вживається у наступних основних значеннях: І) право як свобода (“ідея права”), ІІ) право як певна ступінь і форма свободи (“особливе право”), ІІІ) право як закон (“позитивне право”).

На ступені об’єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, “свобода” і “право” виражають єдиний смисл. Система права як царство здійсненої свободи представляє собою ієрархію “особливих прав”. На горі ієрархії “особливих прав” стоїть право держави. Право як закон
(позитивне право) є одним з “особливих прав”. Гегель пише: “Те, що є право в собі, покладено у своєму наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою, і визначене як те, що є право і вважається правом, що відоме як закон; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право”.