Шпоры по Праву

| Категория реферата: Рефераты по праву
| Теги реферата: варианты ответов, рефераты
| Добавил(а) на сайт: Вонифатий.

Повноваження Кабінету Міністрів України
Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади — відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента
України. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр України,
Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.
Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом
України на подання Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє та здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи та ін. Кабінет
Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови й розпорядження, що є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує
Прем'єр-міністр України.

Повноваження місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів
України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, які репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради. Усі передбачені Конституцією та законодавством
України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову основу, на яку поширюється їхня компетенція. Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на основі принципів: народовладдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах власних повноважень і т. ін. Сільські, селищні міські ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють питання, що вирішуються тільки на їхніх пленарних засіданнях. До неї відносять: затвердження регламенту ради; утворення й ліквідацію комісій ради, затвердження та зміну їхнього складу; винесення рішення про проведення місцевого референдуму; винесення рішень щодо випуску місцевих позик; затвердження статуту територіальної громади; Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають повноваження у сферах і галузях: соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку, бюджету, фінансів і цін, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку, будівництва, освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, соціального захисту населення, зовнішньоекономічної діяльності, оборонної роботи, адміністративно-територіального устрою, забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України та присвоєння почесних звань України. Держава гарантує та спрямовує свої зусилля на розвиток місцевого самоврядування в Україні.

Конституційний Суд України, його завдання та функції
Статус Конституційного Суду України визначається Конституції України та
Законом України "Про Конституційний Суд України Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Завданням
Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції
України як Основного Закону держави на всій території України. Діяльність
Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень.
Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення й висновки Конституційного Суду України з зазначених питань є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Конституційний Суд України складається з 18 суддів.
Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею
Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк.
Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. визначає: загальні положення щодо діяльності. статус суддів та гарантії їхньої діяльності; порядок організації та діяльності Конституційного Суду; процедуру конституційного впровадження.

Громадянство України: поняття та ознаки
Громадянство України — постійний правовий зв'язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов'язках.
Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законом України "Про громадянство України" прийнятими відповідно до них законодавчими актами
України, Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули й
9 розділі. Розділ І. Головною ідеєю цього розділу є проголошення того факту, що в Україні існує єдине громадянство. Розділ II. Громадянство
України набувається: за народженням, за походженням, вступом до громадянства України, внаслідок відновлення громадянства України, за інших обставин, передбачених цим Законом. Дитина, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один із яких на момент народження її був громадянином
України, дитина є громадянином України; однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство дитини, яка народилася за її межами, визначається через письмову згоду батьків. Розділ III. Громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок утрати громадянства України; 3) на підставі, передбаченій міжнародними договорами України. Розділ IV. За зміни громадянства батьками, якщо обидва стають громадянами України чи виходять із нього, змінюється і громадянство їхніх дітей, які не досягли 16-річного віку. Якщо з громадянства України виходить один із батьків, а інший залишається, дитина зберігає громадянство
України. Розділ V. Президент України виносить рішення про: 1) прийняття до громадянства України; 2) припинення громадянства України. Розділ VI. Заяви з питань громадянства України подаються на ім'я Президента України через органи внутрішніх справ за місцем проживання, а за кордоном — через відповідні дипломатичні представництва чи консульські установи України.
Розділ VII. ' Виконання рішень із питань громадянства покладається на ОВС, відділи РАГС, а за кордоном — на дипломатичні представництва і консульські установи України. Розділ VIII. Рішення з питань громадянства, можуть бути оскаржені в Конституційному Суді у звичайному суді. Розділ IX Головною їх ідеєю є приведення Інших нормативно-правових актів у відповідність до цього
Закону.

Екологічне право: поняття та джерела
Екологічне право — система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини). До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів. Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Джерела - нормативно-правовий акт що регулюють основи організації охорони навколишнього природного середовища, є Закони України: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря"
"Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ" "Про карантин рослин". До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовано кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а також Законами України "Про плату за землю" та "Про ветеринарну медицину" в Конституції України записано: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширяння”. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" регулює відносини охорони навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини та спрямований на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики. Закон України "Про природно- заповідний фонд України" регулює економічні, соціальні, правові та екологічні засади природно-заповідного фонду в Україні. Закон України "Про охорону атмосферного повітря" спрямований на збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення й поліпшення для екологічного убезпечення життєдіяльності людини, відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище. Закон України "Про тваринний світ" регулює відносини охорони, використання й відтворення тваринного світу. Водний кодекс України регулює правові відносини з метою забезпечення збереження, наукового обґрунтування, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки,

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства
Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994р. визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово знаходяться в Україні. Розділ І. Загальні положення. Іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Розділ II. Основні права, свободи та обов'язки іноземців. Іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено
Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд з України. Розділ
IV. Відповідальність іноземців. Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому
Законі, то застосовуються норми міжнародного договору.

Основні положення Декларації про державний суверенітет України від
16.07.1990р.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня
1990 р. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний. Державний суверенітет — верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері.
Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя. Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил. У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Так, нині в
Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розгляданій Декларації. Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах. Розділ І.
Самовизначення української нації. Україна " розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Розділ III, Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Розділ IV.
Громадянство Української РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки. Розділ V. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Розділ VI, Економічна самостійність.
Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи та порядок використання природних ресурсів. Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку;
Розділ IX, Зовнішня і внутрішня безпека, Українська РСР має право на власні
Збройні Сили та органи державної безпеки. Розділ X. Міжнародні відносини.
Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування визнає : пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Декларацію було покладено в основу нової
Конституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів. Необхідно вказати, що
Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.

Поняття державного управління та його принципи
Управління визначається як керівництво певними суспільними процесами.
Державне управління — одна з головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві. Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це, насамперед, свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні це — діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо- розпорядчих з організації суспільного життя. Структура державного управління вирізняється складністю, її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб'єкти та об'єкти. Це — виконавчі й розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо. Державне управління доцільно розглядати як виконавчо-розпорядчу діяльність окремої системи державних органів, спеціально заснованих для здійснення державного управління. Але це аж ніяк не означає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійснюють законодавче регулювання всіх сфер суспільного життя. Щоправда, більшість функцій виконавчо-розпорядчої діяльності покладається на виконавчі органи. Державному управлінню властиві такі риси: • діяльність із реалізації завдань і функцій держави; • воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами; • вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження;
• форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом.
Державне управління — підзаконна виконавча й розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально- культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Предмет і метод адміністративного права
Адміністративне право являє собою окрему галузь правової системи України, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. предмет регулювання адміністративного права охоплює коло однорідних суспільних відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізуються завдання, функції та повноваження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб'єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських організацій. Під методами адміністративного права слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян. У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів. Метод переконання є провідним, з допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання. Метод примусу — спосіб впливу на громадян , нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну. Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу. Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій
Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань. Джерела адміністративного права — це зовнішні форми відображення адміністративно- правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні е обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчими за ієрархією органами виконавчої влади, З огляду на численність джерел адміністративного права доцільно розділити їх на такі види:
1.Конституція України. Вона веде перед у системі джерел адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління 2.Адміністративно- правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає Верховна
Рада України. 3.Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру. 4.Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління.
5.Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України
6.Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають нормативні акти 7.Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти. 8.Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій 9.Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування. Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно- правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.
Адміністративно-правова норма — це обов'язкове правило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління, особливості, характерні для адміністративне-правових норм. По- перше, в них закріплюються відносини по керуванню, державному контролю і нагляду, а також внутрішньоорганізаційній діяльності. По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є і вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах завжди представляє державу, а відповідальність за їх недодержання настає перед державою системою діяти не може. Провідною соціальною метою адміністративно-правових норм є організація управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це зокрема такі: інформаційні — досягненням яких забезпечується необхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління. охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. заохочувальні — забезпечується творча активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і самостійності у розв'язанні завдань державного управління; соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних службовців, правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку безпеки Функціями адміністративно-правових норм є: забезпечення ефективної діяльності органів державного управління; забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи; охорона системи суспільних відносин матеріальної і нематеріальної сфер; виховна; взаємодії з нормами інших галузей права; • взаємодії з неправовими соціальними нормами (мораль, звичаї. Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов'язані. Кожна ціль породжує відокремлену функцію системи адміністративно-правових норм, у той же час однією функцією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей. адміністративно-правові норми визначають той чи інший варіант належної поведінки усіх осіб та організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі державно-управлін-с^кої діяльності. Структура адміністративно-правової норми — це а внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми. Структура адміністративно-правової норми, як правило , традиційна і складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим, норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією і заохочення. Гіпотеза вказує на фактичні умови, за наявності яких слід керуватися даною нормою. Вона може бути абсолютно визначеною (досягши 16 років, громадянин зобов'язаний одержати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду Такі гіпотези, як правило, містять формулювання: може бути, у разі необхідності, за доцільністю.
Диспозиція — це саме правило поведінки, яке сформульовано у вигляді приписів, заборон, дозволень. У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння випливає висновок, що воно забороняється. Наприклад: пошкодження внутрішнього обладнання пасажирських вагонів, — тягне за собою накладення штрафу; Санкція вказує на вплив, який застосовується державою у випадку порушення тих чи інших правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід дисциплінарного або адміністративного примусу. Наприклад: порушення санітарно-гігієнічних правил і норм — тягне за собою накладення штрафу; Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоящими, нижчестоящими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у даному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби. Вище вже зазначалося, що адміністративно-правові норми можуть містити і такий елемент, як заохочення. Заохочення — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків 2.За адресами або суб'єктами: адресовані органам державно- виконавчої влади; іншим державним виконавчо-розпорядчим органам; державним службовцям; державним підприємствам, закладам, організаціям; недержавним об'єднанням, підприємствам, закладам; громадянам. 3.За формою припису: зобов'язуючі — ці норми зобов'язують здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація зобов'язана видати наказ; заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій в умовах, які нею визначені.
Неприклад, заборона міліції застосовувати спеціальні засоби щодо неповнолітніх. повноважні — ці норми уповноважують адресата діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись правовому режиму, який нею встановлено. стимулюючі — це норми, що забезпечують за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин, встановлюють різні пільги (наприклад, у сфері оподаткування). рекомендаційні — особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації. не мають юридично-обов'язкового характеру. Такого роду норми не містять у собі прямо виражених приписів, а дають можливість пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання завдань, що виникають. За галузевою належністю: матеріальні — характеризуються тим, що юридичне закріплюють комплекс обов'язків і прав, а також відповідальність учасників управлінських відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус. процесуальні — регламентують динаміку державного управління і пов'язаних з ними управлінських відносин. Ними визначається порядок прийому, розгляду, вирішення скарг і заяв. За межею дії: у просторі — дія норм у просторі передбачає територію, на яку поширюється їх юридична сила; у часі, дія адміністративно-правових норм у часі може обмежуватися будь-якими термінами
(строкові норми) або не обмежуватися (безстрокові норми). За ступенем загальності: загальні — мають загальне значення, наприклад: документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, міжгалузеві — регулюють яку-небудь одну, функцію в усіх галузях (норми міжгалузевого управління), галузеві — регулюють відносини у межах однієї галузі. Здебільшого це норми галузевих міністерств та відомств. Такий саме характер мають норми, що містяться у законах, відповідних документах
Президента України, Кабінету Міністрів України, якщо їх вплив не виходить за межі конкретної галузі. місцеві — норми місцевих органів державної виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.

Поняття державної служби та її принципи
Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їхньому апараті та на яких покладено практичне виконання завдань і функцій держави. Ця категорія осіб є державними службовцями, має відповідні службові повноваження та одержує заробітну платню з державних коштів. Державну службу необхідно розглядати в аспекті виконання службовцями їхніх обов'язків у державних організаціях, а саме: в органах державної влади, підприємствах, організаціях та установах.
Державна служба здійснюється на професійній основі. Такий порядок обумовлюється необхідністю забезпечення неперервної, компетентної діяльності державних організацій. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Виходячи з принципу поділу влади, вирізняється державна служба в органах законодавчої, виконавчої та судової влади.
Залежно від специфіки сфер державної діяльності до державної служби належать державні службовці, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ і т. д. Основні принципи, що лежать в основі державної служби, закріплено в Конституції України та в Законі України "Про державну службу".
Вони такі: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконанню службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян. Должность — это определенная структурой и штатным расписанием первичная структурная единица государственного органа и его аппарата, на которую возложен установленный нормативными актами круг служебных полномочий. В зависимости от того, какую должность служащие занимают или в какой организации они выполняют обязанности или осуществляют функции, можно выделить следующие виды этой категории работников:
1)служащие государственных органов; 2)служащие государственных учреждений, предприятий, организаций, объединений; 3)муниципальные служащие (служащие, занимающие должности в органах местного самоуправления); Среди названных выше типов служащих в количественном отношении ведущее место занимают государственные (муниципальные) служащие. Именно служащие действуют как персонал в многочисленных структурах государственных органов, учреждений и организаций, внутри институтов управляющей и управляемой систем; именно их компетентность определяет действительное пользование возможностями управления с целью установления необходимого правового порядка в государстве и обществе.

Види державних службовців
Классифицировать государственных служащих можно по различным признакам.
Одной из наиболее распространенных классификаций государственных служащих является следующая: начальствующий состав — это руководители структурных подразделений государственных органов (начальники отделов, бюро, служб и тому подобное), которые осуществляют деятельность в рамках компетенции, которая значительно тяжелее компетенции руководителя предприятия, организации, учреждения; представители административной власти — это государственные служащие, чьи полномочия распространяются на неподчиненных им людей, но действия порождают для последних определенные юридические последствия. (Например, аппарат милиции, прокуратуры, контрольно-надзорных органов и тому подобное); специалисты — это рядовые работники, выполняющие функции в соответствии с полученным ими специальным образованием. Они не имеют в своем подчинении других лиц, поэтому, как правило, не могут распространять на них свои полномочия и вызывать своими действиями определенные юридические последствия. Это экономисты, бухгалтеры, инженеры, юристы, врачи, учителя, агрономы и тому подобное; вспомогательно- технический персонал включает государственных служащих, на которых возложено выполнение обслуживающих, вспомогательных функций и материально- технических действий. Это рядовые работники машинописных бюро, канцелярий, секретариатов и тому подобное. Основным критерием классификации должностей государственных служащих является организационно-правовой уровень органа, принимающего их на работу, объем и характер компетенции на конкретной должности, роль и место должности в структуре государственного органа.

Акти управління в системі державно-правових актів
Для достижения целей управления и разрешения поставленных заданий субъекты управления выдают значительное количество правовых актов, которые устанавливают новые юридические нормы, изменяют или отменяют старые, формируют новые правоотношения, изменяют или прекращают действующие.
Конституция Украины устанавливает полную иерархию органов исполнительной власти, и, соответственно иерархию их актов. Акты Кабинета Министров
Украины, например, не могут ставиться в зависимость от актов органов местного самоуправления. Акты исполнительной власти имеют особенности: а)принимаются при осуществлении функций исполнительной власти, а также издаются органами государственного управления б)являются подзаконными, производными от закона. в)имеют официальный характер, поскольку издаются органом управления, представляющим интересы-государства. Эти акты влекут за собой юридические последствия; г)опираются на властные полномочия государственного органа или должностного лица. Они являются односторонним волеизъявлением, не означающим, что субъекты исполнительной власти не учитывают свободу граждан, их объединений или других государственных органов власти. Наоборот, основанием для многих актов управления являются предложения, заявления, граждан; д)должны быть надлежащим образом оформлены, приняты в установленном законодательством порядке. Юридическое значение актов управления заключается в том, что они, с одной стороны, устанавливают, изменяют и отменяют правовые нормы, а с другой — влекут за собой возникновение, изменение, прекращение правоотношений, являются юридическими фактами. Таким образом, акты государственного управления — это властные, принятые в соответствии с законами предписания органов государственной исполнительной власти по вопросам компетенции данного органа или должностного лица, влекущие за собой юридические последствия.
Акты органов исполнительной власти разделяются на нормативные, индивидуальные (ненормативные) и смешанные. Нормативные акты устанавливают правила поведения, имеют общий характер, регламентируют общественные отношения в определенных сферах, не имеют конкретного адресата, предназначенные для многократного использования. Индивидуальные акты издаются для разрешения конкретных управленческих дел, касаются конкретных действий, фактов, адресуются конкретным лицам, основываются на нормативных актах и являются одноразовыми, поскольку исчерпываются одноразовым применением. В некоторых случаях принимаются смешанные акты управления.
Важной является также классификация актов управления по субъектам, их издавшим. По этому критерию различают три группы актов управления, т.е. изданные: Кабинетом Министров Украины, центральными органами исполнительной власти, местными органами исполнительной власти. Конституция устанавливает виды правовых актов правительства Украины постановления и распоряжения, и указывает, что они являются обязательными к исполнению на всей территории
Украины. Постановлениями Кабинета Министров должны оформляться наиболее важные решения, носящие нормативный характер. По оперативным, другим текущим вопросам издаются распоряжения.

Вимоги, що пред’являються до актів управління
К актам органов исполнительной власти предъявляются определенные юридические требования. В первую очередь, акты должны быть законными. Это значит, что они должны быть: 1) изданными в соответствии с Конституцией
Украины и другими законодательными актами; 2) отвечать цели юридического акта, на основании и на выполнение которого приняты; 3) изданы в рамках компетенции государственного органа, принявшего их; 4) принятыми в установленный законом срок; 5) изданы с соблюдением процессуальных требований. В основе действий актов исполнительной власти презумпция законности (правильность) актов, согласно которой акт считается законным с момента принятия, если он не упразднен І в порядке, предусмотренном законодательством. Другие органы не должны иметь права проверять законность акта, кроме суда, в случае осуществления правосудия. Акты управления должны отвечать организационно-техническим требованиям, в первую очередь к языку: он должен быть ясным, четким, лаконичным, понятным каждому (с соблюдением законодательства Украины о языке). Акт должен иметь название, номер, дату издания, подписи, в необходимых случаях штампы, печати и тому подобное.
Следует указать, кем и когда он издан. Акты управления должны быть своевременно доведены до исполнителей и других заинтересованных субъектов.
При издании актов необходимо следовать требованиям делопроизводства.
Нормативные акты, касающиеся социально-экономических, политических, личных прав, свобод и законных интересов граждан, а также акты межведомственного характера, должны проходить государственную регистрацию в Министерстве юстиции. В административно-правовой науке акты управления, принятые с нарушением требований юридического й организационно-технического характера, считаются дефектными. В зависимости от характера дефектности их разделяют на ничтожные и оспоримые. Ничтожными признаются акты, юридическая несостоятельность которых настолько очевидна, что они не должны выполняться. Акты оспоримые — содержащие ошибки, имеющие недостатки, их дефектность не настолько очевидна, чтобы они не выполнялись. После устранения недостатков, доработки, эти акты определяются законными, а поэтому обязательными для исполнения.

Адміністративна відповідальність
Адміністративна відповідальність виступає одним із видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність. Адміністративна відповідальність установлюється законами й підзаконними актами чи їхніми нормами про адміністративні правопорушення.
У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень і санкції, а в деяких випадках — і порядок їх застосування. В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення. Суб'єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення. Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; Між суб'єктом адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові стосунки. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною умовою. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування. Заходи адміністративної відповідальності застосовуються відповідно до законодавства, що регламентує провадження у справах про адміністративні правопорушення. Адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна особливість — це те, що необхідною підставою для її застосування є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стягнення. У Конституції України вказується, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Роль адвокатури в захисті прав людини
Адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод і репрезентувати законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.
Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста чи помічника адвоката не менш як два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокати здійснюють такі види діяльності: дають консультації юридичних питань, складають заяви, скарги та інші документи посвідчують копії документів у справах, здійснюють представництво в суді, подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. У своїй професійної діяльності адвокат має право: репрезентувати і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази ознайомлюватися на підприємствах із необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; Здійснюючи свої професійні обов'язки, адвокат зобов'язаний неухильно додержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Поняття та джерела фінансового права
Финансовое право — это совокупность правовых норм, регулирующих общественные отношения в области мобилизации, распределения, использования централизованных и децентрализованных фондов (средств) с целью обеспечения выполнения заданий и функций государства. Предметом финансового права являются общественные отношения, возникающие в процессе финансовой деятельности — отношения по поводу формирования и расходования централизованных и децентрализованных фондов денежных средств, необходимых государству для выполнения его функции. Метод финансово-правового регулирования представляет собой совокупность средств влияния на участников финансово-правовых отношений
Финансовому праву. присущ метод властных предписаний, рекомендации, исследования и тому подобное. В настоящее время такие методы приобретают все большее применение. Источники финансового права — это правовые акты органов законодательной и исполнительной власти и местного самоуправления, в которых содержатся нормы финансового права. Основным источником финансового права является Конституция Украины от 28 июня 1996 г. Она закрепила основы правовой организации финансовой деятельности государства, в частности, бюджетной деятельности. Также к источникам финансового права принадлежат: нормативные акты Верховной Рады Украины, Президента Украины,
Кабинета Министров Украины, органов самоуправления. Особое место среди источников занимают нормативные акты Министерства финансов и Национального банка Украины и другие. Нужно отметить, что единого источника, типа кодекса, для данной отрасли нет. Отсутствуют кодификационные источники из отдельных разделов финансового права, хотя подготовка такого законодательства началась. Работа над формированием проекта Налогового кодекса Украины началась еще в 1996 году. Налоговый кодекс должен быть единым, комплексным, рамочным законодательным актом, правовые нормы которого урегулировали бы взаимоотношения в процессе отправления налогов, сборов и обязательных платежей между всеми субъектами отношений и стали основой по формированию финансово-налоговой культуры всех и каждого.

Місце фінансового права в системі права Украіни
Вопрос о месте финансового права, как самостоятельной отрасли в правовой системе Украины, был предметом ряда дискуссий в течение многих лет и практически решен в конце 60-х и начале 70-х годов. Самостоятельность финансового права обусловлена его содержанием, качественным единством общественных отношений. Но самостоятельность не значит, что оно существует обособлено. Финансовое право тесно связано со всеми отраслями права. В первую очередь оно связано с конституционным, административным и гражданским. Конституционное право закрепляет: права, свободы и обязанности человека и гражданина, формы собственности, принципы деятельности государства и его органов во всех отраслях, в том числе и в отрасли финансов, компетенцию органов государственной власти и государственного управления в сфере финансов. Территориальное устройство Украины, распределение в государстве власти на законодательную, исполнительную и судебную, взаимоотношение государственной власти и местного самоуправления также влияют на конкретные формы финансовой деятельности. Нормы финансового права конкретизируют положение конституционно-правовых норм и обеспечивают формирование и расходование государственных централизованных и децентрализованных фондов денежных средств. Административное право определяет: принципы государственного управления, систему органов исполнительной власти и их полномочия в области финансово-кредитных отношений, права и обязанности должностных лиц финансовых и кредитных органов. Опираясь на эти положения, нормы финансового права закрепляют организационные формы управления финансово-кредитной системой, систему и структуру финансовых органов, регулируют отношения, возникающие в процессе мобилизации, распределения и использования фондов денежных средств государством в лице его органов. Финансовое право имеет также связь и с гражданским правом. Так, предметом гражданского права являются имущественные отношения, к которым относят и денежные. Кроме того, некоторые органы государственного управления, например, Национальный банк
Украины, в то же время являются хозяйственной организацией — юридическим лицом. Между этими органами и юридическими или физическими лицами возникают отношения на основании договоров. Например, на основании кредитного соглашения, страхования. С трудовым и пенсионным финансовое право граничит в той части, что касается регулирования отношений по поводу образования
Пенсионного фонда и Фонда государственного социального страхования, и за нарушение финансового законодательства применяются санкции уголовно- и административно-правовых норм.

Фінансово-правові норми
Финансово-правовая норма — это установленное государством общеобязательное предписание (правило поведения) компетентных государственных органов по поводу образования, распределения и использования средств централизованных и децентрализованных фондов, выраженное в категорической форме и обеспеченное принудительной силой государства. Финансово-правовая норма регулирует только финансовые отношения, при которых они становятся носителями прав и обязанностей, и предусматривает ответственность за невыполнение предписаний государства. Как правило, финансово-правовая норма имеет императивный характер, который проявляется в категорической форме и не позволяет субъектам финансовых правоотношений менять ни сами предписания, ни условия их применения. Финансовая правовая норма состоит из гипотезы, диспозиции, санкции. Гипотеза — часть правовой нормы, определяющая условия, при которых возникают права и обязанности. Диспозиция
— часть правовой нормы, содержит предписание, как именно должны действовать участники финансовых отношений, т.е. определяет их права и обязанности, возникающие только при определенных обстоятельствах, оговоренных в гипотезе. Средством защиты предписаний, содержащихся в финансово-правовой норме, являются санкции, т.е. указания на невыгодные последствия, обязательно наступающие в случаях нарушения установленных государством предписаний. В зависимости от того, как сформулирован вариант поведения в диспозиции правовой нормы, финансово-правовые нормы разделяются на нормы, которые: 1) обязывают; 2) запрещают; 3) уполномочивают.

Поняття та джерела цивільного права
Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України,
Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання. Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно- правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство) Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати їхні взаємовідносини на власний розсуд вирішення майнових спорів через загальний суд, арбітражний чи третейський суд" наявністю майнової відповідальності сторін. цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін. Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Нові ринкові відносини потребують радикального оновлення правової бази, в тому числі й цивільного законодавства. Нині систему цивільного законодавства складають законодавчі та інші нормативні акти, що містять цивільно-правові норми. Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються
Конституцією України. Зокрема, вперше в Основному Законі нашої держави закріплено право приватної власності: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої, інтелектуальної діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право приватної власності є непорушним". Законодавчі акти України мають деталізувати й розвивати конституційні положення. Зокрема, на регулювання й розвиток цивільно-правових відносин спрямовані: Закон України "Про власність" "Про підприємництво" "Про цінні папери і фондову біржу" Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази
Президента України постанови й розпорядження Уряду України а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й відомствами України. Центральне місце в системі цивільного законодавства належить Цивільному кодексу України, Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається з Загальної та Особливої частин. Загальна частина криє в собі таке: основні положення; особи (громадяни та юридичні особи); угоди; представництво й довіреність; позовна давність. Особлива частина охоплює такі інститути: право власності зобов'язальне право авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, а також застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Цивільні правовідносини та їх елементи
Цивільно-правові відносини — врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридична рівними носіями прав та обов'язків. Відповідно до статей 1, 2 Цивільного кодексу
України зазначені відносини виникають у: державних, кооперативних та інших громадських Організацій між собою громадян із громадськими організаціями: громадян між собою. Для цивільно-правових відносин є характерними специфічні ознаки цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю та юридичною рівністю; юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту. Суб'єктами цивільно- правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи. Правові відносини між фізичними особами виникають здебільшого з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільно- правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'язки суб'єктів таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: за змістом: майнові спрямовані на задоволення майнових інтересів немайнові задоволення особистих інтересів за зв'язком учасників відносин: абсолютні, суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб. відносні суб'єктові протистоїть конкретно визначена особа залежно від об'єкта правових відносин: речові, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини володіння та користування майном) зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань залежно від структури: прості за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок складні за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки за характером нормативного спрямування: регулятивні в основу яких покладено дію " норм, спрямованих на регулювання відносин між їх учасниками; охоронні ци, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів і спрямовані на їх відновлення. Цивільно- правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають унаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди іншій особі; придбання або збереження майна коштом іншої особи без достатніх підстав; інших дій громадян та організацій.

Поняття та ознаки юридичних осіб
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність самостійно нести майнову відповідальність. Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва). Юридичні особи наділені цивільною право-суб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації. Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Для юридичної особи правосуб'єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положення; з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації; з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін. Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи — колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації (торгівлі, харчування, будівництва і т. д.). Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством.
Правосуб'єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).

Реорганізація юридичних осіб
Юридическое лицо прекращает свою деятельность при реорганизации, когда его дело и имущество переходят к другому юридическому лицу в порядке общей правопреемственности. Сама реорганизация осуществляется в различных формах: а) путем слияния; б) присоединения; в) деления; г) отделения; д) преобразования лица в порядке общей правопреемственности. Слияние происходит тогда, когда два или более юридических лица объединяются в одно новое. Присоединение — одно юридическое лицо включается в состав другого юридического лица, продолжающего существовать далее. Присоединенная организация прекращает свое существование. Деление — одно юридическое лицо разделяют на два или больше новых юридических лица, а первое прекращает свое существование. Отделение — из состава одного юридического лица отделяется какое-то подразделение, которому предоставляются права юридического лица. Преобразование — на основе одного юридического лица образовывается новая организация с другим профилем, целью деятельности, структурой. Новая структура принимает на себя все права и обязанности своего предшественника.

Обмеження цивільної дієздатності
Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; часткова дієздатність; мінімальна дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним. Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам. Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними.
Якщо ж вклад було зроблено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (всиновителі чи опікуни). Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство не здатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність, у разі одужання чи значного покращання здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

Визнання громадян недієздатними
Признание гражданина недееспособным может иметь место только по решению суда, если гражданин вследствие душевной болезни или безумия не может осознавать значения своих действий или руководить ими. Дела о признании гражданина недееспособным могут быть возбуждены только по заявлению лиц, предусмотренных в Гражданско-процессуальном кодексе Украины. При проведении досудовой подготовки судья должен вытребовать данные о психической болезни, слабоумии лица. Это могут быть: справка о состоянии здоровья, выписка из истории болезни, выданная лечебно-профилактическим заведением. Судья при наличии достаточных данных о психической болезни или слабоумии гражданина назначает для определения его психологического состояния судебно- психиатрическую экспертизу. В постановлении о назначении экспертизы на разрешение экспертов должны быть поставлены такие вопросы: 1. Болеет ли лицо психической болезнью? 2. Понимает ли оно значение своих действий и может ли разумно руководить ими? В исключительных случаях, когда лицо явно уклоняется от прохождения экспертизы, суд в судебном дознании при участии прокурора и психиатра может вынести постановление о принудительном направлении гражданина на судебно-психиатрическую экспертизу, согласно
Гражданско-процессуальному кодексу Украины. Постановление об исполнении посылается органам внутренних дел по месту проживания. В резолютивной части решения необходимо отметить вывод суда о признании лица недееспособным или об отказе в удовлетворении этих требований. Гражданин считается недееспособным со времени вступления решения суда о признании его недееспособным в законную силу. Суд должен послать копию решения органу опеки и попечительства для назначения опекуна над недееспособным.
Следовательно, признание гражданина недееспособным влечет за собой определенные правовые последствия: над ним устанавливается опекунство, он не может совершать правовые поступки. Их заключает его опекун. Заключенные ранее односторонние правовые поступки (выдача поручения, завещание) прекращают свое действие.

Поняття та зміст права власності
Власність — економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ. Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном. Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах. В об'єктивному аспекті право власності — сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України,
Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" та інші законодавчі й нормативні акти. У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном. Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним
(наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним
(скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне
(коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).
Користування — право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття). Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо). Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.