Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7 | Следующая страница реферата

Відповідно до статті 1 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу”[4] Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником
(заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Підстави виникнення застави. Підставами виникнення застави в Україні є закон і договір.[5] Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі.

Але головним джерелом виникнення заставного права залишається договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди щодо встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Хоча умову про заставу може бути включено і до основного договору, а це підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. 3 ст. 3 Закону України “Про заставу”. Похідність застави виявляється у тому, що застава може збільшуватись і зменшуватись в залежності від суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і недійсність застави. Окрім того похідність застави тісно пов’язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов’язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави.[6] Якщо ж заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, то невиконання зобов’язання боржником основного зобов’язання має значення лише у разі виконання кредитором - заставодержателем прийнятих на себе зобов’язань (за основним зобов’язанням)[7].

Відповідно до ст. 3 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога. Мається на увазі, що якщо після укладеного основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника

Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.[8] Перелік, викладений у ст. 3 Закону України
“Про заставу” не є вичерпним. Тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати у будь-якому договорі.

Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.[9] нею можуть забезпечуватись і вимоги, щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням, або неналежним виконанням зобов’язань, хоча такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає зобов’язання. Єдина умова – сторони повинні домовитись про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про заставу” застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках передбачених договором або законом – неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Сторони договору застави. Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору можуть бути фізичні особи, юридичні особи та держава.
Отже, згідно цивільного законодавства – фізичні особи можуть вступати в заставні правовідносини з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним законодавством суб’єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов’язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15-
18 років) та особи визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії осіб можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності.

Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.[10] Питання про те, хто може бути заставодавцем державного майна врегульовується положеннями Законів України “Про заставу” та “Про власність”(ст. 37). Хоча зміни до Закону України “Про заставу” прийняті 25 лютого 1994 року[11] і внесли деяку ясність у питання, про те, хто може бути заставодавцем державної власності, та все ж таки певна невизначеність залишається. Так у п. 1 ст. 37 Закону України “Про власність” передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами
України. Якщо б вказаних змін до Закону України “Про заставу” не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак, відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України “Про заставу” це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним майном.

Приблизно така ж схема, як і для державних установ має діяти при заставі майна орендодавцем. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України “Про оренду державного майна”[12] передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу і для нового власника. В той же час, за орендарем залишається право власності на виготовлену продукцію і прибуток, що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, отже все це орендар вправі заставляти самостійно.

Питання що до застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань регулюється безпосередньо умовами договору оренди. Якщо в договорі передбачено, що таке майно переходить у власність орендаря, то його заставодавцем і буде орендар, якщо ж такого у договорі не передбачено, то заставодавцем такого майна буде власник майна, що орендується.

Заставодавцем майна може бути як сам боржник безпосередньо, так і третя особа (майновий поручитель).[13] При цьому відносини між таким заставодавцем і боржником можуть носити різний характер і значення для застави не мають. Законодавством не передбачено ніяких обмежень права бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою для заставодавця і в цьому випадку є те, що він має бути власником майна і повинен мати право на його відчуження. Якщо заставодавцем є третя особа, яка надала в заставу належне їй майно, то в разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання перед заставодержателем вона має право виконати зобов'язання з метою запобігання зверненню стягнення на предмет застави.[14] Яка ж природа цього права?
Існує думка, що це один із специфічних випадків переводу боргу.[15]
Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов’язання незалежно від того, хочуть цього боржник чи кредитор, чи ні. Але це право виникає в третьої особи лише тоді, коли виникає дійсна передумова звернення стягнення на заставу, тобто на його майно. Відповідно до ст. 20 Закону
України “Про заставу” після того, як третя особа в повному обсязі задовольнила вимоги заставодержателя, до неї переходить і право вимоги і забезпечена третьою особою застава.

Існує також можливість того, що право власності на заставлене майно перейде до інших осіб, наприклад, у зв’язку із відкриттям спадщини. В такому випадку заставні відносини зберігаються і по відношенню до нового власника (спадкоємця).

Предмет застави. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.[16] Отже можна сказати, що предметом застави є не конкретні речі, а лише їх вартість. Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.[17] Згідно з Положенням про “Державний реєстру національного культурного надбання”, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 року №466 до Державного реєстру вносяться: пам’ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і документальні пам’ятки. Всі ці предмети, якщо вони перебувають у державній власності не можуть бути предметом застави.

За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.
Перелік його поданий у додатку №1 до ст.379 Цивільного процесуального кодексу України. До переліку входять жилий будинок з господарськими будівлями або окремі його частини – у осіб, основною діяльністю яких є сільське господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому проживають, окрім випадків, коли стягується позика, видана банком на будівництво будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).

Згідно із ст.5 Закону України “Про приватизаційні папери”[18] заборонено використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів.

Застава землі врегульовується не лише Законом України “Про заставу”, а й спеціальними нормами (ч. 11 ст.6 Земельного кодексу України[19], ст.25
Закону України “Про сільські (фермерські) господарства”[20] та ін.)

Законодавство України передбачає існування об’єктів права власності із спеціальним режимом права власності на них, який у свою чергу має враховуватися і при заставі такого майна. Це такі дві групи речей як: 1) майно з особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна техніка.

Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність, відзначимо, що найбільш детально питання вирішене у Законі України від 24 грудня 1993 р. “Про Національний архівний фонд та архівні установи”[21].
Відповідно до ст. 22 цього закону власник володіє, користується та розпоряджається документами Національного архівного фонду з урахуванням обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються у наступному. По-перше їх не можна знищити. По-друге, документи Національного архівного фонду, що належать державі, не можуть бути об'єктом купівлі-продажу або інших угод, пов'язаних з передачею права власності (тобто не можуть бути предметом застави) Право власності на зазначені документи може бути передано лише згідно з міжнародними правовими угодами і актами законодавства України.
Право власності на документи Національного архівного фонду, які не належать державі, передається з відома Головного архівного управління при Кабінеті
Міністрів України або уповноважених ним архівних установ за умови оформлення новим власником реєстраційного свідоцтва, передбаченого статтею
19 цього Закону. У разі продажу документів Національного архівного фонду держава має переважне право на їх придбання за ціною, за якою вони продаються. По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України, а зміна місцезнаходження та умов зберігання і використання документів
Національного архівного фонду, зазначених у реєстраційному свідоцтві, допускається лише після попереднього повідомлення Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України або уповноваженої ним архівної установи.

Таким чином договір про заставу документів Національного архівного фонду має укладатись з урахуванням вказаних особливостей.

Законом України від 7 лютого 1991 року “Про власність” встановлено, що законодавством може бути визначений перелік видів майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських організацій, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Цей перелік затверджений
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 “Про право власності на окремі види майна”. Відповідно до цієї постанови у власності вказаних суб’єктів не можуть перебувати: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградні установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. В примітці вказується, що всі ці засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності. У додатку
№2 до вказаної постанови зазначено, що громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

1) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку; на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльзоточивої та дратівної дії, - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли
18-річного віку; на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

2) на об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії та культури, - спеціально уповноваженими державними органами охорони пам'яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом
України);

3) на радіоактивні речовини - Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: оформление диплома, изложение 4 класс.





Предыдущая страница реферата | 1  2  3  4  5  6  7 | Следующая страница реферата