Народився Євген Филимонович Маланюк 20 січня 1897 р. в Архангороді на
Херсонщині (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської обл.) в родині інтелігентів, які любили рідне слово й шанували національні святині.

Родина була не зовсім звичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки, осілі запорожці. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Мати була донькою чорногорця Якова
Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земель Запорозьких.

В їхньому старому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову і батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів. В другій хаті панувала атмосфера
«українського інтелігента», неспокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Мама померла у 1913 році. Батько щоліта режисерував в театрі, та займався суспільною діяльністю «вчительства та просвітительства» — і ціле не дуже довге життя (помер 1917 р.) був людиною
«без определенных занятий», як було занотовано в реєстрах поліції.

Родина нарікала на батька за таку його «кар'єру», але саме батько заклав основи інтелектуального й світоглядового розвитку Євгена. Досить згадати, що, мавши яких 13-14 літ, він з рук батька дістав нелегальний переклад книги де-Кюстіна «Russie en 1839», багато історичних матеріалів з
«Русского Архіва», львівські видання «Зорі»І.Франка, празьке видання
«Кобзаря», раннього Коцюбинського, Карпенка-Карого.

У 1906 році Євген вступив до Єлисаветградського реального училища, де здобув середню освіту, і після закінчення його вступив до Петроградського політехнічного інституту. Звідтіля його, з початком І-ї світової війни, мобілізували до царської армії. Закінчивши Київську військову школу, отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го
Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

У листопаді 1917 року молодий офіцер переходить у розпорядження полковника Мєшковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в
Україні стає керівником оперативного відділу Генштабу Армії УНР, з якою
1920 року вийшов на еміграцію, живши спочатку в таборі для інтернованих українських частин у польському місті Каліші. Тут разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка», де з'явилися його перші твори (1922–1923).

Згодом перебрався до Чехо-Словаччини і там у Потєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії (1923). Потім переїхав до Варшави, де працював інженером.

Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі, і рядки:

Ще сяє день. Ще високо блакить,

Далеко ще до вечора, єдина.

Мої обійми сильні і палкі,

І прийде час – ти подаруєш сина, – цілком і повністю передають і суто особисті, й земні бажання та емоції автора.

Збірка "Земна Мадонна" і син поета Богдан з'явилися у світ одночасно, у 1934 році.

Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важили у житті поета- вигнанця. Згадаймо, що митець з дитинства був окрадений повнокровним відчуттям рідної домівки квартируванням з дев'яти літ в Єлисаветграді, у реальній школі. А потім п'ятилітня війна, потім бараки в таборах інтернованих, згодом знову студентські митарства по квартирах. Все це вилилося у мрію власного Дому і родини. Той єдиний прихисток зруйнувала розв'язка війни.

Спогади Богдана Маланюка про своє дитинство можна найлаконічніше передати його ж словами: "Сім'я була ідеальна, а в мене було ідеальне дитинство". За традицією дитячої пам'яті батько запам'ятався вдома за письмовим столом, над рукописами, статтями, книгами та в час сімейного відпочинку в Кунштаті (Моравія), на дачі відомого польського письменника
Я.Івашкевича.

Є.Маланюк дуже любив відвідувати Моравію, яка йому нагадувала Україну.
Богдан Євгенович згадує, що поет любив розтирати в руках полин і довго- довго вдихати його запах. Збирав материнку і чебрець. У щоденниках письменника збереглися засушені степові квіти.

До речі, за спогадами сина, вже у США Євген Маланюк дуже сердився на природу Америки. Говорив, що там не пахнуть квіти і не співають птахи.
Рабин - єдиний, який видає звуки, почне співати і ніби засоромиться.
Бракувало йому соловейка.

Надзвичайно багатий матеріал для висвітлення родинних стосунків
Маланюків містить унікальна книга Оксани Сембай-Галицької "Весна на віки", видана у США (1997). Вона містить листи поета до авторки за п'ятнадцять років (1953-1968). Зацитуємо кілька рядків із них .

"…Сниться мені часом мій Богданчик, саме завжди малий, – або немовлям, або в 5-6 літ.

Щось знову не маю вістки. Він саме тепер "у війську" - щоб Мати Божа над ним мала свій Покров… Бо з таким прізвищем та ще й "у війську" – річ не дуже приємна" (02.01.1960).

"Моєму внукові 26.12. буде повний рочок. Згадайте за моїх двох
Богданів, дружину й мене грішного на Свят Вечір. Та випийте добру чарку, бо то ніколи не шкодить" (15.12.1962).

"Прошу Вас замовити Службу Божу за спокій душі раби Божої Богумили, яка залишила мене й сина увечері 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча
Дружина. Стан мій такий, що писати про нього не варто. Мушу пережити і якось далі жити, але сенсу життя вже майже немає" (06.11.1963).

Цитовані уривки листів та поезія Євгена Маланюка вияскравлюють ставлення письменника до своєї сім'ї після того, як він змушений був залишити родину.

Письменник, тверезо оцінюючи ситуацію, розумів, що залишатися у
Варшаві – це свідомо приректи себе на загибель. Події на територіях звільнених земель давали чимало підстав у тому переконатися. Ще у грудні
1944 року Петро Одарченко розповів у листі до поета про жорстоку розправу енкевеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів на
Яворівщині, що в Галичині.

Із наближенням фронту до Варшави Маланюки вирішили залишити Польщу ("У
Варшаві ми, властиво, все покинули, як стояло… аж страшно згадати!" - лист до О.Сембай-Галицької від 09.05.1961).