Предыдущая страница реферата | 21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31 | Следующая страница реферата

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно- атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно- атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО.
Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994року

10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.

Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 –
24.

До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення
НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило
Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.

У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року,
Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у
Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір.
Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

96. Розширення НАТО на схід

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення
НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина.
Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].

5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”.
У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення
“номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У
1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку
Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія
(26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано
Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
. На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення.

Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.

97. Західноєвропейська інтеграція

Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької угоди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулювання обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.

25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії
(Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося: o поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями; o ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між державами ЄЕС; o зближення законодавств країн ЄЕС; o розробка принципів узгодженої економічної політики; o спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі.
Тому вона зробила спробу протиставити цьому власне об'єднання. У червні
1959 p. у Стокгольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії,
Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення
Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною.

У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Початком європейського політичного співробітництва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому
1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейського політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку
90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань: o забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах; o сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та

Східної Європи; o розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів
ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську угоду, що відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ.
Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту,
Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з більшістю цих країн. У деяких випадках, зокрема з Польщею, Угорщиною,
Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на шляху до їх вступу до ЄС.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція,
Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія,
Фінляндія, Франція, Швеція.

98. Еволюція ЕС в 60-70 рр.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна
Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.

Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала створення іншої альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації, до якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія,
Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня
1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

3) сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня
1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються
Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до
Європарламенту.

99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х років

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції
ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується
Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення: o формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду; o до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища; o розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно; o в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку; o країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища; o було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення
“єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням
Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня
1993 року для створення “єдиної Європи”.

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: изложение 3, пушкин реферат.





Предыдущая страница реферата | 21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31 | Следующая страница реферата