Демократія: сутність, доктрини, різновиди

| Категория реферата: Рефераты по политологии
| Теги реферата: бюджет реферат, решебник по русскому
| Добавил(а) на сайт: Malh.

При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом - суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.

Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій
- держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.

В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).

Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.

Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям.
Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.

Доктрини, різновиди.

Існуючі в наші дні демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли в кінці ХVIIIст. під прямим і різностороннім впливом лібералізму. Заслуги лібералізму в розвитку політичної і демократичної думки надзвичайно великі. Ця ідейна і політична течія виступила під прапором свободи особистості, захисту її від державної тиранії.
Батьківщиною ліберальних ідей і місцем першого практичного втілення багатьох із них є Англія. Ідеї і практика лібералізма довгий час не співпадали з демократією, як теорією, так і рухом. Ідеологи раньої ліберальної демократії - Джон Локк, Шарль-Луі Монтеск’є та інші - були стурбовані не забезпеченням усіх громадян рівними політичними правами і привабленням їх до управління державою, а мали метою огородити клас власників, а часто і аристократію від свавілля з боку монарха, ліквідувати феодальні обмеження, які заважали приватно-підприємницькій діяльності.

Недовірливе відношення лібералізму до мас, вплинуло на ліберальну демократію, яка виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження свавілля влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного суверінітету. В цілому ж цій моделі демократії в її класичному варіанті
(ХІХ ст.-початок ХХ ст.) притаманні слідуючі характерні риси:
Ототожнювання народу як суб’єкта влади з власниками – чо-ловіками, виключення нижніх верств, поперш за все найманих робіт-ників, а також жінок із числа громадян, які мають виборне право.
Індивідуалістичність визнання особи первинним головним джерелом влади, пріорітет прав особи над законами держави. Права особи в цілях захисту закріплюються в конституції, виконання якої контролює незалежній суд.
Узкополітичний, формальний характер демократії, який випливає з вузького, негативного розуміння свободи, як відсутності примусу, обмежень.
Парламентаризм, переважання прадставницьких форм політичного впливу.
Обмеження компетенції і сфери діяльності держави, переважно охороною громадського порядку, безпеки і прав громадян, соціального миру і т.д., його невтручання у справи громадського суспільства, економічні, соціальні і духовно- моральні процеси.
Розділення влади, створення стримок і противаг, як умов ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою.
Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії, і свободи. Меншість повинна підкорятись більшості лише в суворо визначених питаннях, за межами яких вона повністю вільна. Меншість вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на прийняті більшістю рішення.

Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. В той же час ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті, вельми далека від ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальної демократії можна відмітити:
Соціально-класова обмеженність.
Формальність, і як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально-незабезпечених верств населення, її перевтілення із народовладдя в змагання грошових мішків.
Обмеженість сфери демократії і політичної участі особи.
Применшення ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні соціальної справедливості.
Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування природи людини, її належності до різноманітних соціальних груп.

Практичною відповідністю на недоліки класичної ліберальної демократії стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та інші рухи, а також нові, в чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини і спроби впровадити їх вжиття.

Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснити справжнє народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської
(соціалістичної, або пролетарської) демократії. Ця доктрина грунтувалася на марксистському класовому підході – вона розглядалась як антитеза
“буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальної демократії відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сіспільству значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократії теоретично достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення, зробленні перш за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вони значно збагатили теорію і практику демократії. Видатні представники колективістської демократії - Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.

Не дивлячись на значні відмінності, різноманітні колективістські теорії мають ряд загальних рис:
Колективізм в трактовці народу, визнання народу одним цілим, яке має об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю.
Відсутність протирічь всередині народу, розглядання політичної опозиції як патології.
Колективістське (близьке до античного) розуміння свободи, як активна, рівноправна участь громадян у справах усієї держави і суспільства.
Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.
Усунення самої проблеми прав людини.
Всезагальнополітична мобілізація.
Декларування соціальної демократії.

Отже, навіть як доктрина “пролетарська демократія” була хибна за своїми принциповими засадами, означала відхід від справді демо-кратичних традицій і тогочасних здобутків людської цивілізації, від-кривала шлях до встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних мас від влади. Не випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєць К.Каутський, за що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві.

Демократія західного взірця виросла із ліберальної політичної системи і наслідує її головні організаційні принципи: консти-туціалізм, розділення влади та інші, а також такі ціності, як індивідуальна свобода, права людини, автономія меньшості тощо. Оцінки і назви су-часної демократії неоднозначні. Її часто називають плюаристичною, поскільки вона базується на не існуючому раніше різноманніті суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і форм їх вирішення (політичні партії, асоціації і об’єднання, громадські рухи і інціативи).Найвідоміші представники - Г.Ласкі, Д.Труман,
Е.Фраенкель, Р.Даль.

Незвертаючи уваги на схожість з класичною ліберальною демократією, сучасна демократія має свої особливості:
Вона базується на синтезі різноманітних ідей, концепцій і форм власності.
Пробує поєднувати традиційні ліберальні цінності з ідеями, які запозичені від соціалістичного, християнського, комуністичного та інших рухів, зважає на нові реалії постіндустріального суспільства.
Плюаристична концепція виходить з того, що не індивідум, не народ, а група є головною рухаючою силою політики в сучасній демократичній державі. Тільки в групі, а також в міжгрупових відносинах формується особа, визначається її інтереси, цінностні орієнтації і мотиви політичної діяльності. Кожна людина
– представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, демографічної тощо. За допомогою групи, індивідум одержує можливість вираження і захисту своїх інтересів.
Ця демократія, представляє собою форму управління, яка дозволяє багатьом суспільним групам вільно виражати свої інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.

Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичної демократії, то можна виділити у них слідуючі загальні ідеї:
Зацікавлена група – центральний елемент демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід при цьому відступає на другий план.
Загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їх компромісів.
Суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної влади, її динаміка.
Затримки і противаги розповсюджуються не тільки на інституціональну сферу
(лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи- суперники.
“Розумний егоізм”, особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори політики.
Держава - це орган, відповідний за нормальне функціювання всіх секторів суспільної системи і підтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість.
Розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів тощо.
Наявність в суспільстві цінністного консенсуса, який припускає визнання і повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону.
Демократична організація самих базисних груп, як умова адекватного представництва інтересів складаючих їх громадян.

Плюаристична доктрина демократії знайшла визнання і застосування у багатьох країнах світу, але існують і недоліки. Одним із головних недоліків цієї доктрини нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ітендифікації населення, участі громадян у групах інтересів.
Другий важливий напрям критики доктрини плюралістичної демократії звинувачує її в недостатньому обліку нерівності політичного впливу різних суспільних груп, і перш за все першочергового впливу на владу - бізнесу, бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу. Також критикується і сама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократія консервативна, поскільки для прийняття рішень потребує широкого погодження усіх зацікавлених груп, що важко забезпечити на ділі, особливо в періоди політичного реформування. Крім цього, в плюралістичній демократії з великими труднощами пробивають собі дорогу і одержують визнання всезагальні, глобальні, довгострокові і нові інтереси.

До мінусів плюралістичної демократії можна віднести й те, що вона акцентує головну увагу на складному груповому складі народу, як суб’єкті влади, тому не може відобразити всі аспекти сучасних доктрин і доповнюється рядом інших. Однією із спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р.Далем теорія поліархії – множинності центрів влади, а отже і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох – диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, що згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством. Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, міцнішої гарантії прав меншості, усунення різних видів політичної нерівності.