Демократія

| Категория реферата: Рефераты по политологии
| Теги реферата: отчет по практике, сочинения по картинам
| Добавил(а) на сайт: Ячменев.

В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).

Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.

Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям.
Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.
3. Основні політологічні концепції демократії.

Якщо теорія демократії, як видно з викладеного, все більше направляється в течію демократично-політичної практики, то історію демократії усе ж не варто ототожнювати з історією конституцій і державних устроїв. Ретроспектива тут слугує лише проясненню теорії демократії в її історичному аспекті, головним чином шляхом систематизації проблем - від більш загальних до приватних.

Споконвічно в теорії демократії є два основних типи концептуальних підходів:

. нормативний

. эмпірично-описувальний

І якщо в рамках першого аналізується й обгрунтовується питання про те, що таке демократія в ідеальному виді й у чому вона перевершує інші форми управління суспільством, то другий охоплює питання про те, що таке демократія і як вона функціонує на практиці. Така диференціація, проте, дозволяє дати лише дуже приблизну орієнтацію. І дійсно, нормативні принципи і їхнє обгрунтування апелюють до досвіду, до політичної практики; і навпаки, емпіричні принципи і теоретичні побудови ніколи не обмежуються тільки політичними реаліями, а також інтепретують їх і якось класифікують у визначеному аспекті. У межах цих двох моделей виникають різні напрямки досліджень, сфокусовані на задачах, що формулюються ними ж самими, що акцентують ті або інші елементи проблеми.

1) Традиційно-ліберальна теорія демократії при описі представницької демократії виходить із центральної тези, пов'язаної з англосаксонскою історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд, спроможній приймати рішення і несе за них відповідальність. Головне тут не стирання розходжень між володарями і підвладними, що складав ядро зрівняльних русистських уявлень про демократію, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Представницька демократія ставить перед собою насамперед ціль створити умови і можливості для чіткого проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті, хоча при виконанні владою своїх зобов'язань (пов'язаних із принципом відповідальності) звичайно використовуються саме процедури співучасті. У цій перспективі демократизація означає не тільки
«максимізацію шансів співучасті», але, одночасно, і «максимізацію політичної відповідальності». Конституційність і обмеження політичного панування - основні елементи розуміння представницької демократії. Воля народу виражається не повною мірою прямо, а через інститут посередників - вона делегується представникам, що самі і починають формувати волевиявлення народу, а при прийнятті політичних рішень виражають і передбачають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Між народними представниками і тими, кого вони представляють, встановлюються визначені відношення, засновані на повноваженнях і на довірі. У подібному випадку обидві сторони однаково конститутивні. Таким чином, існують, з одного боку, що не виходять за рамки меж, установлених конституцією, незалежність, а також політична і правова компетентність депутата, з іншого ж - повноваження, тільки передані йому виборцями, народом. Прихильники ідентитарної демократії відхиляють саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення проміжних владних структур елементи, далекі від справжньої демократії.

Саме тому Руссо підтверджував, що «англійський народ був вільний тільки протягом одного дня, того дня, коли він обирав свій парламент. Після цього народ знову живе в рабстві, він - ніщо». Отже, народ, якщо він бажає бути вільним, не повинний добровільно підпадати під ярмо процедур прийняття рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, котрий народ самий
«особисто» не підтверджував, ніщо, порожнє місце, він - не закон»,- говорив
Руссо. Така жорсткість судження спочиває, власне, на эмпірично не обгрунтованій фікції про існування якоїсь гомогенної волі народу. Тільки в тому випадку, коли всі ми віримо в існування, що припускається, але нічим не доказане і не існуюче загальне благо, можливе й ототожнення керуючих і керованих, і ігнорування розходжень між владою і народом, як того потребують Руссо і його послідовники. Тут чітко вирисовується протилежність концепцій Руссо і плюралістичної представницької концепції демократії.

Прихильники плюралістичної концепції виходять з того, що сприйняття, в першу чергу, власної користі або вигоди відноситься до гріхів людської природи. З цієї причини гомогенність мислення і волевиявлення не може стати вихідним пунктом любої політики. Таким початком є лише урахування і, можливо, більш повна «репрезентація» різноманітних, по своїй внутрішній спрямованості, інтересів і думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у процесі, з одного боку, спільних, а з іншого боку - конфліктних дій виникає свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному плані в наявності структурна згода між адептами релятивістської і скептицистської концепцій демократії (Радбрух, Кельзен), що виводять демократію і правило більшості з розрізненням істинності і принципової цінності всіх думок і інтересів.

Теоретики плюралістичної демократії із середовища послідовників британських політологів і соціалістів (Ласки) вважають монополізацію політичних рішень з боку окремих суспільних груп взагалі неможливої, тому що, відповідно до їхньої концепції, процес прийняття рішень і формування волі здійснюється через систему протиборчих сил, на деякому «середньому шляху», однаково віддаленому від наявних у кожному випадку приватних інтересів і позицій. Політика, якби слухає і враховує всі сторони, і в той же час не схиляється до думки однієї з них, обмежуючи тим самим всі
«голоси». Виходить, плюралістична концепція розуміє відому рівновагу сил, що виключає політичну дію в особливих інтересах лише однієї групи пануючих.

Прихильники ідеї репрезентації схильні вирішувати питання про бажаність або небажаність політичної співучасті (партиципації) скоріше відповідно до функціональних вимог системи. На противагу їм критики представницької системи («системи репрезентації»), будучи прихильниками прямого формування волі народу, схильні розглядати політичну участь як
«самоцінність». Відповідно Лейбхольцу, що намагався скомбінувати обидві концепції, сучасна демократія зробила структурний поворот в бік «держави партій». Партії, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу.
Такий розвиток політичної ситуації дозволяє ототожнювати волю партій і волю народу, розглядати плебісцитарну державу партій як сурогат прямої демократії, у сучасній державі рівних можливостей.

Творці элитарной теорії демократії виступають проти перебільшень, що лежать, на їхню думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії.
Водночас з розірванням між ідеальними уявленнями про демократію XIX в. і дійсністю вони не роблять висновка про «хибності» самої дійсності. Засіб їхнього доказу саме протинаправлений - не дійсність повинна коректуватися відповідно до ідеалу, а навпаки, самий ідеал повинний бути прагматично перевірений нею. Якщо слідувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхідність відмовитися від визнання самостійної ролі нормативних переконань про обов’язковість. У цьому випадку нормативною силою володіє лише фактичне. Те, що демократія може і повинна робити, визначається тим, що вона робить практично, і що можна фіксувати об'єктивно. На місці ідеалу, що розчарував, виростає чеснота позбавленого всяких ілюзій реалізму. При подібній орієнтації ігнорується те, що поряд із нормативною силою фактичного існує регулююча фактична сила нормативного.

Прихильники элитарной теорії демократії виходять із виведеного з політичної емпірики положення, відповідно до якого, навіть в умовах панування демократичної більшості політичних рішень усе рівно приймаються переважно меншістю. На відміну від представників критичної теорії демократії, що твердо притримуються постулатів суверенітету народу, рівності і політичне самовизначення за допомогою співучасті в прийнятті рішень, прихильники элитарной теорії не вважають хибою панування і владу демократичної еліти; при цьому вони розглядають свою точку зору лише як послідовний висновок з того, що не існує ні добре розробленої і повноцінної наукової, що політично зобов'язує концепції загального блага, ні якогось раціонального поводження громадян при голосуванні на виборах або при тих або інших конкретниї проблемах. У розробленої Шумпетером моделі еліти вимоги демократії зводяться до методу утворення влади: «Демократичний метод
- це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, при якому окремі (соціальні сили) одержують право на прийняття рішень за допомогою конкурентної боротьби за голоси народу». Відповідно до цієї моделі, соціально диференційовані співтовариства як суб'єкти володіють постійним правом вирішального голоси у всіх питаннях, а здійснюють це право за допомогою свого роду «політичного поділу праці». При такому положенні пануюча еліта, обрана на певний строк, приймає функції політичного представництва більшості населення, позбавленого на цей же термін можливості діяти і словом, і вчинками. Таким чином, перевага демократії в порівнянні з формами панування меншості майже цілком складається в засобах утворення влади більшості. Ця влада, в силу своєї природи, повинна щонайменше створити умови для гласності, політичного чергування і хоча б обмеженого контролю. На основі нормативних принципів оцінки викладена концепція не знаходить у реальному житті всебічного підтвердження.

Надзвичайно впливова і поширена «економічна теорія» демократії, створена Даунсом по традиційній моделі політекономічних концепцій, будується на основі сформульованого їм положення про те, що кожна людина за допомогою раціональної діяльності в стані домогтися максимальної для себе
(особистої) користі. Це уявлення лежить в основі уяви про неолюдину - людину економічно, всестороннє поінформовану, спроможню приймати рішення на раціональних засадах. Проте сумнівно, що рішення, що стосуються політичного вибору, можна зіставляти з рішеннями, що людина приймає в сфері ринкових відносин. При такому порівнянні поза полем зору залишається те, що відрізняє політичні рішення від всіх інших типів рішень, зокрема: в політикці просліджується раціональність колективних дій, тому що вибір тут є результатом опрацювання інформації. А це має місце тільки в суспільних, інтеракційних процесах, при спільній дії.

Зайва індивідуалізація раціональності поводження дала можливість
Баченену і Тэллоку, що розвивали згаданий принцип Даунса, обгрунтувати демократію на базі старих концепцій суспільного договору. Для цих дослідників демократія і вирішальний голос більшості є тими правилами прийняття рішень, що змушують раціонально мислячих індивідів так чи інакше прийти до порозуміння.

Опоненти критичної теорії демократії виступають проти фатальних висновків, що можна зробити з аналізу эмпірично-дескриптивних принципів цієї теорії, проти «теорії панування демократичної еліти» і проти теорії плюралізму. З погляду таких авторів, у згаданих теоріях втрачаються критична дистанція, критичний підхід до політичної і соціальної реальності кожного тимчасового періоду. Критична теорія демократії аналізує дійсність, озброївшись тільки нормативними постулатами, у центрі яких - ідеал індивідуального самовизначення. Ця орієнтація на автономію окремої особистості веде до двохм різноманітних і навіть протилежних висновків: з одного боку - до вимоги всебічної політичної участі і демократизації в масштабі всього товариства, з іншої ж сторони - до вимоги вільних умов існування для панування, влади. Обидва різновиди критичної теорії демократії, тобто «партиципаторну» (право співучасті у всьому) і
«анархічну», на практику потрібно строго «розводити», тому що їхні представники у своїх оціночних судженнях використовують схожі аргументи. Не говорячи вже про те, що вихідний пункт у них єдиний - індивідуальне самовизначення.

Концепція партиципації (співучасті) розглядає самовизначення особистості як право участі в прийнятті рішень через право голосу; у всіх сферах життя потрібно така співучасть. Не існує ніяких приватних або суспільних «просторів», що були б поза політикою. Ціллю тут є всебічна демократизація всіх сфер життя (Вильмар). Аналогом подібної концепції демократії є експансіоністське, тобто розширювальне розуміння політики, що охоплює і приватні, і суспільні сфери життя.