Демократія

| Категория реферата: Рефераты по политологии
| Теги реферата: отчет по практике, сочинения по картинам
| Добавил(а) на сайт: Ячменев.

Якщо партиципаторна інтепретація демократії має в собі тенденцію до
«тотальної політизації», тоді як анархістський варіант, навпаки, рушить до
«тотальної приватизації». Ціллю і функцією демократії, із цієї другої точки зору, є скасування будь-якої форми панування.

Прихильники ідеалу відсутності всякого панування роблять ставку на вільний від гегемонії і від усякого примуса дискурс, при якому, спираючись на загальні зусилля, формується мінімум проблем і рішень; і при цьому - без всякого утаювання, обману - відкрито демонструються інтереси всіх що беруть участь сторін. Ця модель дискурса, сформульована Хабермасом, виходить з положення, відповідно до якого «практичні питання містять істину», і приходить до вимоги консенсуальних, тобто погоджувальних методів єднання.
Там, де в результаті голосування ніхто не залишається в меншості, ніхто і не може почувати себе підлеглим або думати, що його долю визначають інші.

На такому утопічному пункті і сходяться партиципаторний і анархістський варіанти критичної теорії демократії. При вимозі співучасті суверенітет народу розглядається як якийсь абсолют; рахується, як і в концепції Руссо, що народ є щось єдине, суб'єкт, обдарований єдиною волею.
Вимога відсутності всякої влади (власне, безвладдя) робить автономію індивіда і його саморозкриття абсолютними, а будь-які колективні дії надаються можливими тільки в тих випадках, коли всіх об'єднує одна єдина воля.

Аналогічні справи і з соціалістичною теорією демократії - при двоякому її відношенні до самої ідеї демократії. З одного боку, в умовах гаданого безкласового комунізму як би природно припускається, що не буде ніяких форм панування. З іншого боку - висловлюється побоювання, що можна прикрашати
«класови зміст буржуазної демократії» (Ленін) і тим самим послабити готовність (робітничого класу) до революції. Відповідно до марксистської доктрини, існуют тільки класові демократії. І коли «ревізіоніст» Бернштейн назвав демократію «вищою школою компромісів», то вплив саме цього, що гасить протистояння, висловлення й ігнорування класової протилежності, що випливає звідси, стали більмом в оці для всіх ортодоксів. Відповідно до думки останніх, за фасадом принципу більшості і формальних рівностей
«буржуазна демократія» приховує свій репресивний, класовий характер. Тільки
«пролетарська» (або «соціалістична») демократія рішуче переборює рамки псевдодемократиної буржуазної держави. Тільки соціалістична революція створює умови для формування «соціально єдиного народу» як базису дійсної влади народу. Звичайно, при соціалізмі все ще існують різноманітні класи, проте, відповідно до сталінської доктрини, породжувані ними протилежність інтересів і протиріччя не є більш антагоністичними, так що і сама
(соціалістична) держава не може більш функціонувати як знаряддя панування і гноблення в руках одного класу. Для соціалістичної теорії демократія є історично минущим явищем. Перший період розвитку цілком вичерпується завоюванням політичної влади і стратегією закріплення диктатури пролетаріату. Лукач вжив для цього періоду парадоксальне по своїй суті поняття «демократична диктатура». Тільки на другій фазі розвитки демократія поширює свою дію на весь народ. І, нарешті, «у комуністичному товаристві демократія, ставши просто навичкою, відмирає» (Ленін).

Демократія, у контексті марксистського навчання про державу, є складовою частиною універсальної теорії розвитку товариства в її філолофсько-історичній перспективі і з визначеною періодизацією. У рамках цій теорії дається точний опис цілей і функцій демократії. Цілком по-іншому виглядає це відношення (між ціллю і функціями) у західній теорії демократії. Демократія тут зовсім не є угодою на основі поступово встановлюючоїся світоглядної і соціальної гомогенности; вона виникає скоріше на базі нужденної в постійному відновленні політичної угоди саме в силу всевозрастаючих світоглядних і соціальних розходжень (у сучасному суспільстві). Західна демократія не визнає обов'язкової схильності до якоїсь, раз і назавжди, заданої державної цілі, але рушить до демократичного єднання волі, при якому цілі товариства в умовах, що змінюються, постійно як би перевизначаються. Зобов'язання притримуватися ідеологічно фіксованої цілі історії і товариства тут заміняє обов'язок притримуватися методу плюралізму, змагання різноманітних цінностей, а також толератності.

Специфічною рисою соціалістичної теорії демократії є те, що, незважаючи на розходження в точках зору і підходах окремих теоретиків, всі вони підкреслюють наявність «класової основи» як критерій демократії. З цієї причини для них «основні соціальні права» набагато більш значні, чим політичні права свободи і співучасть, що переважно і цінуються в
«буржуазній демократії». Це очевидно в конфронтації «політичної» і
«соціальної» демократії в австромарксиста Адлера. Проте марксистське вчення про державу поступово починає сприймати і такі, що мають ліберально- конституційні корені, фундаментальні вимоги, як вільні вибори, правова держава, поділ влади, федералізм. Якщо виходити з самоінтерпретації цих різноманітних точок зору, то можна, мабуть, констатувати їхнє зближення.
Держава з демократичною структурою вже давно стала на шлях розвитку до держави соціальної дії і загального благоденства. «Буржуазна демократія» поповнила свою конституційно-політичну спрямованість соціальними вимірами.
І є ознаки того, що і «соціалістична демократія» знаходить тенденцію до доповнення своєї традиційної орієнтації на соціальну рівність, добробут і техніко-економічну ефективність значними елементами політично правової держави.

У своїй системній версії теорії демократії Луманн намагається наново визначити нормативні передумови демократії. При цьому він виходить з не наявного в історії прецеденту - поняття «ступеня комплексності» політично релевантного обрію дійсності; цілі як індивідуального, так і колективної дії, на його думку, не задаються. Ми знаходимося в нескінченно відкритому, надзвичайно складному й онтично не визначеному світі. Політика повинна постійно піклуватися про вироблення засад і критеріїв оцінки прийнятих нею рішень. У цій ситуації демократія є найбільше прийнятним шляхом і засобом рішення питань, тому що вона дає в розпорядження товариства дуже нейтральну по утриманню, вільну від «попередніх оцінених підходів» методологічну основу для вироблення рішень або, на мові системотехніки, «виборчих дій високого рівня». Від інших форм державності демократія відрізняється тим, що вона, «незважаючи на повсякденну роботу з вироблення рішень», зберігає
«всю широту шкали комплексності» (Луманн). І хоча демократія при кожному прийнятому рішенні відкидає множину інших можливих варіантів, іншими словами, «зменшує і звужує комплексність», вона все ж шукає і лишає визначені можливості і для сприйняття іншого вибору в майбутньому.
Демократія, таким чином, комбінує спроможність вироблення потрібних рішень з зберіганням комплексності, тобто структурної відкритості для альтернативних дій.

Спочатку все це здається дуже схожим із загальними основами традиційної ліберальної теорії демократії: свободою, різноманіттям, плюралізмом, відкритістю, співучастю, змаганням різноманітних думок. І усе ж у контексті системно-теоретичного обгрунтування демократії всі ці цінності і принципи набувають цілком іншого змісту: різноманіття не розглядається як шанс на психосоциальное збагачення суб'єкта; адаптивність і спроможність змінювати свої цілі є позитивними цінностями, оскільки саме вони, в умовах існування складного (соціального і природного) середовища, швидше за все, можуть зберегти політичний режим. Демократична співучасть набуває своєї значимості не в якості інструмента реалізації особистої і колективної автономії, а як гарант можливо більш широкого спектра політичних рішень. І, нарешті, вибори як «осередок» демократії при представницькій системі найменше слугують реалізації особистої свободи самовизначення, а скоріше сприяють прикриттю адміністративних рішень і використанню минущих настроїв виборців у ході змагання політичних партій.
Коротше: при функціональному розгляді демократії суб'єктивна мотивація і психологічне заохочення демократії систематично заміщаются об'єктивними, системофункціональними діями; партиципація (співучасть) породжує різноманіття, «комплексність», що, у свою чергу, забезпечує довгострокову усталеність системи. Демократія виправдує себе вже не як «найбільш гуманна» форма організації владних відношень, а скоріше як саме та форма державного життя, що у сучасних умовах найкраще дозволяє зберегти систему. Всупереч своїм власним домаганням системна концепція обгрунтування демократії не переглядає нормативні передумови демократії, але робить саме чітко нормативне її обгрунтування зайвим. Заміщення традиційних нормативних, структурних і процедурних ознак демократії функціональними критеріями, що ставляться у спроможності системи до самозбереження, не створює все ж легітимної (законної) бази для демократії. Тому що, в принципі, будь-яка і кожна організація влади, що створює оптимальні умови для самозбереження системи, може бути виправдана на цій основі.

Коливання релевантних демократичних орієнтацій між двома полюсами -
«утопією» і «пристосуванням» (Шарпф) - не дуже добре вплинуло на дискусії про демократію в останні два десятиріччя. Будь якій концепції демократії, що задовольняє сучасним стандартам науки, необхідно бути достатньо комплексною й одночасно гнучкою, щоб виявитися в стані інтегрувати обидві посилки, тобто евристично осмислити і співвіднести один з одним специфічні питання і висновки щодо різноманітних принципів демократії. Далі, теорія демократії повинна брати до уваги і враховувати як емпіричні дані і знання, вироблені в ході соціологічних досліджень партій і організацій, вивчення виборів, у політичній психології й інших спеціальних дисциплінах, дорівнює і так названі «релевантні питання», соціальні цілеполагання і соціальні оцінки, надії і побоювання, що так чи інакше співвіднесені з демократією.

Теорія демократії не може обмежувати себе єдиної з яких-небудь двох цілей (співучасть або ефективність, свобода або рівність, правова або соціальна держава, захист меншості або влада більшості, автономія або авторитет); навпаки, вона повинна комбінувати можливо більше число тих уявлень про цілі, що викристалізувалися в західній філософії демократії, а також у демократичній практиці і виявилися соціально значимими. Теорія демократії не повинна просто відбивати, відтворювати дійсність або безнадійно розчинятися у вкрай далеких від дійсності утопіях. Вона потребуває в комплексних передумовах, у принципах, що займають як би середнє положення між уявами демократії і дійсністю; потрібна теорія демократії, що постійно випереджає свою реальність, але ніколи не втрачає її з виду.

Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.

4. Політичні принципи демократії.

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це
– її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов'язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

— принцип участі народу;

— принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

— принцип відповідальності або підзвітності урядів;

— принцип чинності або ж відповідальності за результати. Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

— переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

— розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв'язання проблем, пов'язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб'єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов'язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав'язуванні волі.