Буддизм

| Категория реферата: Рефераты по религии и мифологии
| Теги реферата: шпаргалки по педагогике, судебная реферат
| Добавил(а) на сайт: Трутнев.

Якось, сидячи під деревом Бодхи (пізнання) і, як звичайно, поринувши у глибоке самопізнання, Гаутама раптово «прозрів»: пізнав таємниці і внутрішні причини круговерті життя, чотири священні істини, тобто став
Буддою, просвітленим. Після цього він просидів під священним деревом кілька днів, не маючи змоги зрушити з місця. Цим скористався злий дух Мара, який почав спокушати Будду, закликаючи його не сповіщати істини людям, а відразу ж заглибитися у нірвану, тобто небуття. Однак Будда стійко виніс усі спокуси і продовжував свій великий подвиг. Згодом він зібрав навколо себе п'ятьох аскетів, що стали його учнями, і прочитав Їм свою першу проповідь, у якій стисло виклав основи свого вчення.

За переказом, Будда помер, коли йому було вісімдесят років. Його тіло, за обрядами населення Індії, спалили, а прах розділили між вісьмома його послідовниками.

5. Віровчення буддизму. Найважливішим положенням буддизму є ідея тотожності буття і страждання. Буддизм не заперечував розвинуте брахманізмом вчення про переселення душ, тобто віру, що після смерті будь- яка жива істота знову відроджується у вигляді якоїсь нової живої істоти — людини, тварини, божества, духа тощо. Однак буддизм вніс у брахманізм суттєві зміни. Якщо брахмани стверджували, що завдяки різним для кожного стану обрядам, жертвам і заклинанням можна досягти «добрих перероджень», тобто стати раджою, брахманом, багатим купцем, царем і т.ін., то буддизм оголосив будь-яке перевтілення, всі види буття неминучим нещастям і злом.
Тому буддист повинен дбати не про переродження, а досягнення нірвани — небуття. Більшість людей досягти цього у даному житті не може. Прямуючи шляхом спасіння, вказаному Буддою, жива істота звичайно повинна знову і знову перевтілюватися. Але це буде шлях сходження до «вищої мудрості», досягнувши якої можна вийти із «круговерті буття» і завершити ланцюг перероджень.

Найістотнішим у вченні Будди його послідовники вважають те, що він пізнав причину буття — страждання, розкрив її людям так само, як і шлях до припинення страждань, до спасіння і небуття.

Буддисти визнають сповіщені Буддою «чотири благородні істини», про які йтиметься далі.

Буддизм запозичив чимало ідей, які були вже розроблені та широковідомі в Індії ще до середини І тис. до н.е., зокрема нехтування всім матеріальним, прагнення до духовного самовдосконалення. Разом з тим у буддизмі було і дещо нове. Так» людей, знесилених стражданнями, не могло не приваблювати вчення про те, що наше життя — страждання і що їх витоками є пристрасті та бажання. (Подібна теза забезпечила успіх і християнству.)
Тому слід стримувати свої пристрасті, бути добрим і благочестивим, що кожному (а не лише посвяченим брахманам, як у брахманізмі) відкриває шлях до істини, а за умови подальших зусиль — до кінцевої мети буддизму — нірвани. Ось чому проповідь Будди користувалася успіхом у широких масах, вчення швидко поширювалося, дедалі більше аскетів і навіть брахманів ставали послідовниками Будди.

Історичні дані свідчать, що буддизм підтримали кшатрії та вайш'я, насамперед міське населення, правителі, воїни, які вбачали в буддизмі можливість позбутися засилля і зверхності брахманів. Буддійські ідеї рівності людей і терпимості, культ етики також сприяли успіху нового вчення. Його підтримав один із наймогутніших давньоіндійських імператорів
Ашока (III ст. до н.е.). З його допомогою буддизм не лише зміцнів в Індії, а й практично став офіційною державною ідеологією та вийшов за межі Індії.
Етичні та соціальні ідеї буддизму були привабливими для всього суспільства.
Щодо практики, яка ставила за мету досягнення нірвани, то ці сфери впливу буддизму були суворо обмежені ченцями. Тому буддійськими громадами у строгому смислі цього слова фактично були громади ченців — бхікшу.

Першими послідовниками Будди були аскети, які невеликими групами (не менше 6 осіб) збирались у якому-небудь відокремленому місці на період дощів і, перечікуючи цей період, утворювали щось на зразок мікрогромади. Ті, хто вступав у громаду, відмовлялися від будь-якої власності («бхікшу» означає злиденний). Вони голили голову, одягались у лахміття (переважно жовтого кольору) і користувалися лише найнеобхіднішим — квартою для збирання пожертвувань, тарілкою для води, бритвою, патерицею. Значну частину часу вони мандрували, збираючи милостиню, їсти мали право лише до півдня, причому лише вегетаріанську їжу, а потім до світанку наступного дня не можна було брати у рот ні крихти.

У печері або залишеній будівлі бхікшу пересиджували період дощів, проводили час у благочестивих роздумах, бесідах, практикуючи в мистецтві зосередження І самоспоглядання, розробляючи і вдосконалюючи правила поведінки і теорію свого вчення.

Померлих бхікшу, як правило, і ховали неподалік від Їх помешкання.
Згодом на честь діячів раннього буддизму, що ставали легендарними, на місцях їхнього поховання буддистами-мирянами зводились могильні споруди, пам'ятники-ступи (куполоподібні склепи з наглухо замурованим входом).
Навколо ступ споруджувались різноманітні будівлі. Так утворювалися монастирі. Поступово складався статут монастирського життя, зросла кількість ченців, послушників, прислужників, монастирських селян і рабів- слуг. Бхікшу, які раніше вільно мандрували, а потім стали постійно жити у монастирях, були зобов'язані ретельно дотримуватись вимог статуту, коритися загальним зборам ченців монастиря і обраному настоятелю.

Незабаром монастирі перетворились в головну і по суті єдину форму організації буддистів, що не мали впливової жрецької касти і ієрархічно організованої церковної структури. Саме монастирі стали центрами буддизму, осередками його поширення, своєрідними університетами і бібліотеками. У монастирях вчені буддійські ченці записували давньоіндійськими мовами палі і санскритом перші сутри (священні тексти), які на межі нашої ери склали значний за обсягом писаний буддійський канон — Трипітаку. Тут же прислужники і послушники навчались грамоті і читанню, вивчали священні тексти, здобуваючи хорошу на той час освіту.

Громада ченців того або іншого монастиря називалась сангхою (іноді цей термін використовувався ширше — на означення буддистів великого району, а то й країни). Спочатку у сангху приймались всі бажаючі, пізніше було введено деякі обмеження: не приймали злочинців, рабів, неповнолітніх без згоди батьків. Послушниками часто ставали підлітки, оскільки миряни, що співчували буддизму, нерідко посилали у монастир своїх синів.

Той, хто вступав у сангху, повинен був відмовитися від усього, що пов'язувало його зі світом, — від сім'ї, касти, власності, принаймні на час перебування в монастирі. Послушник приймав перших п'ять обітниць (не вбий, не вкради, не бреши, не перелюбствуй, не пияч), голив голову і вбирався в одяг ченця. Членство у сангхі не було обов'язковим: у будь-який момент ченець або послушник міг вийти з неї і повернутися до мирського життя.

Ті, хто вирішував присвятити релігії все життя, готувались до обряду посвячення, що являв складну процедуру. Послушника суворо екзаменували, випробуючи його дух і волю. інколи аж до спалювання пальця перед вівтарем
Будди. І лише потім молодого послушника приймали до гурту повноправних членів сангхи. Це зобов'язувало його дотримувати п'яти важливих правил: не співати і не танцювати; не спати на зручній постелі, не вживати їжу у невизначений час, не бути корисливим, не користуватися речами, що мають сильний запах або інтенсивний колір.

Крім десяти основних обітниць, у сангхі існувало безліч (до 250) дрібніших заборон і обмежень, що мали на меті забезпечити ченцям праведне життя. Зрозуміло, що Їх точне дотримання було чималим психологічним навантаженням, винести яке було нелегко. Часто траплялись порушення — ченець «грішив». Для очищення двічі на місяць, в новолуння і повнолуння, ченців збирали для взаємних сповідей. Залежно від тяжкості гріха застосовувались і санкції, найчастіше ченець добровільно вибирав вид покарання.

З поширенням монастирських громад в Індії завились і жіночі сангхи.
Вони були організовані на зразок чоловічих, але в них всі головні церемонії
(прийом до громади, сповіді, проповіді) здійснювали спеціально призначені для цього ченці з найближчої чоловічої сангхи.

Правила життя ченців регулювались текстами Вінаяпітаки, важливою частиною Трипітаки. Крім неї, до буддійського канону входили Сутрапітака, у якій викладалась суть доктрини, і Абідхармапітака — релігійно-філософські тексти. Усі ці тексти високо цінувались буддистами, турботливо переписувались, зберігалися у бібліотеках-архівах найзначніших монастирів.
В Індії у перші століття нашої ери одним з найвідоміших був монастир
Наланда, куди з усіх кінців, у тому числі з Китаю, сходились буддисти- піліграми з метою здобути мудрість, освіту, переписати і привезти у свої країни священні тексти буддійського канону.

6. Вчення про чотири «істини». Вчення буддизму сформульовано також у так званих чотирьох «істинах», відкритих Буддою у своїй першій проповіді.

Перша «істина» — існує страждання. Воно обов'язково властиве кожній живій істоті, тому будь-яке життя — страждання. Зіткнення з неприємним — страждання. Відсутність приємного — страждання. Недосягнення бажаючого також призводить до страждання. Основним законом світобудови є закон залежного походження, за яким жодне явище не виникає без відповідної причини. Однак згідно з цим законом встановити першопричину будь-якого явища або дії неможливо. Тому буддизм розглядає і приймає існуючий світ таким, яким він є, і люди не в змозі змінити існуючий соціальний лад.

Разом з тим буддизм стверджує, що основу всіх речей і явищ як матеріальних, так і духовних, становлять певні елементи (дхарми). За своєю природою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, джерелом якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини-Друга «істина» — існує причина страждання. Людина, користуючись матеріальними речами і духовними цінностями, вважає їх постійними, тому бажає володіти і насолоджуватися ними, відмовляючись від усього іншого. Подібні бажання, створюючи безперервний ланцюг боротьби за існування, є причиною продовження життєвого процесу. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і призводять до вольової дії, яка утворює карму. Цей процес може проходити в активній і пасивній формах. Людина може існувати активно лише тоді, коли дхарми збуджуються, утворюючи кармічний ефект. Останній породжується свідомістю. Таким чином, там, де немає свідомості, немає і карми, тому невимушені дії не впливають на карму. Карма — швидше філософська, ніж фізична категорія. Вона не обмежена часом і простором і відноситься лише до етичної сфери як результат потоку свідомості. Карма може бути космічною, національною, родовою, сімейною, індивідуальною.

Третя «істина» — можливо припинити страждання. Якщо цілком позбутися і хороших, і поганих бажань, настає стан нірвани, коли людина виключається з процесу відродження. Нірвана — кінцева мета існування, це не самознищення, а стан звільнення від свого «Я», згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої.

Четверта «істина» зводиться до розуміння того, що існує шлях до припинення страждання. Цей шлях — восьмискладовий, він полягає у правильних розумінні, намірі, мові, поведінці, зусиллях, житті, зосередженні тощо.
Шлях до пізнання істини, що його пропонує буддизм» називається «середнім».
Він дійсно ніби посередині між водійською релігією з її крайнощами та ідеологією аскетів-відлюдників давньої Індії.

Будда вже в юності зрозумів, що такі категорії, як добро і зло, любов і ненависть, совість і непорядність, втрачають свою конкретність і стають відносними. Шлях, обраний Буддою, пролягає між добром і злом, звідси його назва «середній». Людина, яка вибрала його, повинна осмислено чи сліпо повірити, що існує безперервний процес перевтілень, керований законом карми, що єдиний притулок у цьому житті можна знайти у вченні Будди та у буддійській громаді, а безумовне дотримання всіх вимог і правил етичної поведінки і споглядальних прав, викладених у буддійському вченні, звільнить її від страждань. Порятунок людини є справою самої людини, якій допомагають бодисаттви — істоти, що відмовились від переходу в нірвану, щоб врятувати інших.

Буддизм, як і будь-яка релігія, поділяє світ на реальний і потойбічний. Потойбічний — світ богів, нірвана, його можна досягти після остаточного перевтілення душі людини на цьому світі. Реальний світ — це арена перевтілень, місце боротьби духу з матерією за своє звільнення. Якщо людина виконує певні настанови, то її душа краще перевтілиться — аж до втілення в Будду. Так молена досягти і нірвани. Коли людина несумлінно виконувала настанови, то її душа відбуватиме кару у тілі злидаря, раба чи тварини.

Розвиток буддизму був складним, його положення неодноразово перероблялися і доповнювались відповідно до змін соціальних умов. Звідси і наявність численних сект у буддизмі. На початку нашої ери Їх було дві: хінаяна і махаяна. До V ст. н.е. ці основні напрями поділилися ще на ряд течій.