Предыдущая страница реферата | 18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28 | Следующая страница реферата

Дослідження показує, що основна стилістична функція антонімів – бути лексичним засобом вираження антитези – у поетичній мові І.Муратова значно переважає над іншими. Слід підкреслити, що стилістичні фігури, основою яких є протиставлення, утворюються за рахунок не тільки лексичних антонімів, але й контекстуальних. Як стверджує Я.І. Гельблу, “антитеза як явище стилістики
– дуже часто плід індивідуального, авторського слововживання” [Гельблу,
1965, 4-5]. З іншого боку, зображувальні функції антонімів не обмежуються тільки антитезою. Антоніми можуть виражати, наприклад, підсилення, постійність дій або станів, їх зміну чи послідовність [Давыдова, 1970, 151-
152]. Такої ж думки дотримується і І.Б.Голуб, у якої читаємо: “Стилістичні функції антонімів не вичерпуються вираженням контрасту, протиставлення.
Антоніми допомагають письменникам показати повноту охоплюваних явищ, широту часових меж” [Голуб, 1986, 64]. Л.О.Новиков також вважає, що “протилежності можуть у тексті не тільки протиставлятися, але й “складатися”, з’єднуватися, зіставлятися, розділятися, чергуватися, порівнюватися, доповнювати один одного і т.д.” [Новиков, 1973, 126]. Усе це дає можливість для вираження в мові за допомогою спеціальних лексичних засобів найрізноманітніших семантичних відношень: кон’юнкції, диз’юнкції, зіставлення і протиставлення, чергування, позначення всеохоплюваності, суперечності, взаємного перетворення протилежностей.

Слід відзначити, що у І. Муратова знаходимо усі зазначені види семантичних відношень в опозиціях протилежності. Розгляньмо тепер більш детально стилістичні фігури, яким наш поет надає перевагу.

Антитеза. Одним із надзвичайно емоціональних художніх засобів, який широко використовує Муратов, є антитеза, тобто протиставлення крайніх точок протилежностей. Під антитезою розуміють “стилістичну фігуру, що полягає в зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення виразності” [СЛТ, 1985, 16]. Основне призначення антитези полягає, з одного боку, в тому, щоб яскраво протиставити різні за своїми якостями та властивостями сутності або протилежні прояви однієї й тієї ж сутності, а з другого, – щоб уточнити їх принципову різницю, зробивши їх семантичним фокусом фрази: "Повільно течуть на чужині Для мене літа на межі..., Де недруг між друзів блукає І в норах сичить потайних: Ось плаче над страченим катом, За жертву його видає..." (42).

Антитеза за своїм характером може бути нерозгорнутою і розгорнутою. За
Л.О.Новиковим, перша – це просте протиставлення пари або декількох пар антонімів; у другій – антонімічні слова отримують додаткові визначення, їх зміст, характеристика розкриваються, розгортаються семантично за допомогою інших слів (у тому числі антонімів) [Новиков, 1973, 249].

Прокоментуймо, спершу, приклади нерозгорнутої антитези: "Було – спливло. Часів новітніх помело Старе без сліду вимітає" (92), "Відродивсь
– і знову помираю. Давить дим, петлястий, як ласо" (159). Один із фрагментів демонструє просте протиставлення двох окремих пар антонімів було
– спливло, новітнє – старе, при якому кожна із опозицій семантично не пов’язана з другою. Вони незалежно одна від однієї виконують свою роль у тексті. У другому фрагменті протиставляється антонімічна пара відродивсь – помираю, яка не потребує допомоги інших слів для розкриття змісту протиставлення.

На відміну від нерозгорнутої розгорнута антитеза включає в себе дві і більше взаємопов’язані антонімічні опозиції: "Скрипки грають в унісон.
Мовкнуть скрипки. Тишина... Та лишилась первозданна Звуку тінь недоторканна, Ніби шелест полотна, – Щезло й це! Сама луна. Безгоміння.
Тишина." (375-376). Антоніми грають-мовкнуть отримують додаткову характеристику через протиставлення антонімічних слів тишина (безгоміння) – шелест (звук). Така "підтримка" підкреслює контраст антитези.

Зустрічаємо у Муратова і структурно складну антитезу, у якій протиставляються не окремі слова, що утворюють антонімічні пари, а цілий ряд відповідно протилежних слів, які складають одне ціле і відповідають одному образу: ""Пиши про все: про тишу й буруни, Про більма рабства й гострозорість волі" (1980, 140). Протиставлення змісту позначається тут не одним окремим, а двома залежними словами. Відбувається ніби уточнення поняття рабство – воля другою антонімічною парою більма – гострозорість.
Складна антитеза підсилює експресію тексту, допомагає розкрити суперечливу сутність явища.

Антитеза у І.Муратова може відзначатися різним контрастним протиставленням. У наведених уривках антонімічні пари ніби виключають одна одну, а в наступному випадку протиставлення не так різко виражене і зіставлення протилежностей дозволяє авторові стисло і виразно сказати про всеохопність явища: "Щоб розігнать одвічну тьму безправ’я! Вогонь для всіх.
. . Для дужих і безсилих, Видющих і сліпих, крилатих і безкрилих, Безвірних в істину і вірячих у ню..." (268). Цей фрагмент поетичного твору побудований на протиставленні антонімів, що характеризують людину як особистість. У першому рядку сконцентровано мету, чому “вогонь для всіх”:
"Щоб розігнать одвічну тьму безправ’я!". А в наступних рядках за допомогою контрастних епітетів автор конкретизує слово “всіх”: дужих і безсилих, видющих і сліпих, крилатих і безкрилих, безвірних і вірячих. Слід звернути увагу, як автор розташовує антонімічні пари. Спочатку вживає антоніми, що характеризують фізичні властивості людини, а потім – її духовний світ, цим самим підкреслюючи метафоричність перших двох пар.

Відзначимо, що вживання слів, які утворюють антитезу, завдяки особливому контексту може виступати у поета як засіб реалізації їх експресивно-переносного значення: "Вершини. Прірви. Самозабуття. Овації. І квіти. І присвяти. Ішли на сцену, як ідуть на свято..." (1969, 46). Життя актора митець зумів розкрити лише двома словами, вжитими в переносному значенні (вершини – прірви): вершини означає злети творчої майстерності, а прірви – падіння, розчарування. Тому антитеза є тут особливим стилістичним прийомом, якому надана особлива роль змістовного контрастного протиставлення, яке підкреслюється рядом слів, що розкривають сутність вершин: самозабуття, овації, квіти, присвяти.

Нерідко у Муратова цілі поетичні твори або їх фрагменти побудовані на протиставленні антонімів(антитезі), у тому числі й контекстуальних: "Чи буває день без ночі? Сміх без сліз? Життя без смерті? Віра без розчарування? Без ненависті любов?" (189), "Стикаються в твоїм магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість. Ненависть і любов. Смутне й відрадне. Підступне й чесне. Справжнє і парадне." (118). У цих фрагментах концентровано, стисло розкрито сенс життя людини. Виразно сказано про всеосяжність, загальність явищ, що відбуваються в людському житті. Поет називає протилежні точки серед видових явищ і тим виражає родове значення з більш високим ступенем абстракції.

Творам І. Муратова притаманна антитеза через градацію назв часових і просторових: "Нема початку і нема кінця Матерії: існує, хоч ти лусни, І при тобі й без тебе штука ця Небесна і земна, зірки й капуста... Усе – рухливе, і воно ж – інертне, Усе – мінливе, й вічне водночас, Все – рівно навпіл:
Смертне і безсмертне" (154). Автор називає крайні протилежні точки початок і кінець, небесне і земне і тим виражає більш високий ступінь абстракції часу і простору. Перший елемент матерії – символізує космічне явище
(зірки), другий – земне (капуста). Обидва явища рухливі та інертні, мінливі та вічні, але остання антонімічна пара смертне і безсмертне символізує людину в космічному світі. Ця поезія має, крім ритму вірша і ритму антитези, ще й певні внутрішні ритми: за широтою вираження явищ від більш широкого до більш вузького й конкретного (небесне – земне), і за ступенем узагальнення чи конкретизації від більш конкретного до більш абстрактного
(земне – небесне). І ці два ритми теж протиставляються і перебувають у взаємодії. У цих поетичних рядках виражена діалектика життя: зв’язок загального і часткового, зв’язок абстрактного і конкретного, оточуючої дійсності й людини.

Іноді антонімічні опозиції, які утворюють антитезу, служать обрамленням цілої тематичної групи слів, що характеризують градацію якоїсь якості чи закономірності: "Гірка й щаслива доля однолюба: Усе з тієї ж квітки він бере Отруту й мед. Вона – любов, і згуба" (1980, 78).
Вимальовуються такі ряди контекстуальних синонімів: згуба – гіркий, отрута; любов – мед, щастя. Коло замкнулося, бо це закономірність для закоханої людини. Тут антонімічні пари гірка – щаслива, отрута – мед, любов – згуба, об’єднані в одну тематичну групу, взаємодіють одна з одною, утворюючи канву твору. І. Муратов – майстер таких складних конструкцій. Ще давньогрецький філософ Геракліт відзначив: “Одне і теж у нас – живе і мертве, бадьоре і спляче, молоде і старе. Та це, змінившись, є те, і зворотно, те, що, змінившись, є це” (“Матер.Др.Грец.”, 1955, 49). І цей закон суперечностей і їх взаємодії використовується в мові, особливо поетичній, для зображення суперечливої сутності явища, діалектики самого життя. І незамінним мовним засобом для вираження таких явищ є антоніми, що якраво виражено в поезії
І.Муратова.

Важливим засобом вираження антитези є інтонація протиставлення. У синтагматичних опозиціях з інтонацією різкого протиставлення в І. Муратова особливо чітко виділяються два типи. У першому властивості, якості, дії і т.д. співвідносяться з однією й тією ж особою (предметом), у другому – з різними особами та предметами. Диференціюючу роль у структурі таких семантично протилежних компонентів виконує сполучник а: "Удень ходив коло овець..., А поночі, як тінь, зникав із хати" (53), "Одним усе видиться чорним, потворним, А другим – гарним та неповторним" (69). Таке протиставлення протилежностей також служить засобом актуалізації поняття, на яке автор хоче звернути особливу увагу. У першому прикладі важливими для автора є події, що відбуваються уночі (поночі) і стосуються однієї особи, а в другому – яким усе видиться іншим (другим), що підкреслює співвіднесення з різними особами. Крім того, у другому тексті спостерігаємо, як значення протиставлення одних антонімів (одним – другим) підкреслюється контрастністю других (потворним – гарним), які пов’язані з першим контекстом слів.

Протиставлятися у поета можуть як нейтральні слова, так і експресивно- синонімічні. Своєрідна експресія виникає при вживанні одного з членів антонімічної пари із запереченням: "Не донжуану – однолюбу заздрю Й мовчу про це, бо й сам такий давно" (1980, 78). Подібне з’єднання антонімів підкреслює значення одного з них, вжитого без заперечення (однолюб).
Протиставлення не має такої гостроти, бо випав один із його елементів
(сполучник протиставності), та саме його відсутність і надає підсилення смислу слова однолюб, наголошує на позитивності цього образу.

Відсутність сполучника виконує конструктивну функцію і в наступному фрагменті, в якому реалізується протиставлення: "Юрба мовчить. Говорить
Прометей" (267). Цей стилістичний прийом забезпечує чітку контрастну характеристику образів і надає можливість робити акцент на тому антонімічному явищі (говорить), яке поет вважає важливішим за друге
(мовчить).

Кон’юнкція. Кон’юнкція поширена в поезіях І. Муратова, коли антонімічні пари виступають як антонімічна єдність. Цей тип опозицій протилежності зазвичай виражається за допомогою сполучника і (й): "О ні, не знав Іов, що тим гріхом правічним Грішили споконвік володарі-царі Небесні і земні" (128), "Над книжкою безсонною порою В очах пекла ночей безсонних сіль... Над хибами й просвітленнями їх" (1980, 161), "У садочку, в лісі, в лузі Стебла й руки верховіть, Вічні недруги і друзі В давній спразі, у напрузі" (174). Такий вид семантичних відношень, як кон’юнкція, має значення об’єднання протилежностей в одне ціле, і сполучник і тут виступає у своїй основній функції. Члени синтагматичних опозицій небесні – земні, хиби – просвітлення, недруги – друзі утворюють своєрідні об’єднання контрастних за значенням слів.

Використовування антонімів у цій стилістичній функції іноді приводить до нанизування антонімічних пар: "Провесінь. Віриться в щастя – Передбачене і стихійне, Ортодоксальне і дискусійне, У банальне й оригінальне, У суспільне й у персональне..." (160). Такий прийом має велику художньо- виразову силу. Образ щастя у різноманітних його ознаках сприймається з більшою повнотою на тлі протилежних ознак, виражених антонімами.

Антонімічний контраст із повторюваним сполучником і, що експресивно підкреслює деякі з тих значень, котрі властиві словам у синтагматичній опозиції кон’юнкції, особливого значення набуває в контексті зі словом
“все”. Тоді із значення кон’юнкції випливає значення загальності, глобальності охоплення об’єкта: "Де все підвладне пристрасті одній – Віки й хвилини, думність і буремність" (1980, 140), "Змішалося усе: буденне і святкове, Гудрону дзеркало і придорожній пил, Накреслене у плані й випадкове" (1980, 181). Значення повноти обсягу стало основою для створення словесних образів, глибоких за своїм змістом і яскравих, оригінальних за мовною формою.

І. Муратов використовує також стилістичний прийом, який підсилює значення кон’юнкції. Його сутність не в протиставленні антонімів, а в запереченні, у нейтралізації їх, у відштовхуванні від крайніх ступенів прояву якої-небудь якості: "Пиши і не шукай Ані благословінь, ані прокльонів" (1980, 140), "І лихим суховієм обдерті, Мов дерева, забуті дощем, Ми не смієм ні жити, ні вмерти" (185). І.Муратов іноді користується цим прийомом для зображення невизначеності явища: ні благословіння – ні прокльони; ні жити – ні вмерти. Вживання антонімів із запереченням потрібне для того, щоб підкреслити в описаному явищі відсутність чітко вираженої ознаки чи дії. Синтагматичні опозиції з часткою ні (ані) мають яскраво виражене значення підсилення заперечення і являють собою трансформ антонімічного контексту із запереченням (не шукай і благословінь, і прокльонів; не смієм і жити, і вмерти).

Часто подібне вживання антонімії вказує на такі поняття, котрі у мові не мають точної назви: "Гасне в поросі колісне гуркотіння, Сяє сонечко не здалека й не зблизька" (1980, 102). Якщо частка ні (ані) вносить значення підсилення в семантичні відношення антонімів у тексті з запереченням, то частка не виступає як безпосереднє заперечення самих якостей і властивостей, виражених антонімами здалека – зблизька.

Позначення всеохоплюваності. Як ми вже бачили, в поезії І.Муратова поширені конструкції, в яких семантичні відношення протилежності охоплюють увесь клас предметів, явищ чи властивостей: "Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні" (57), "О щире слово, що в душі єси Й карбуєшся для свят і буднів Друком" (112), "Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить" (228). Антонімічні опозиції ночі й дні, свята і будні охоплюють суцільний час, усередині якого змінюються ночі й дні, свята й будні, а пара антонімів ера й мить демонструє всеосяжність часу. Так, наведені експресивні антонімічні пари створюють цілісну картину опоетизованого навколишнього світу. Безмежність часу і простору спостерігаємо і в таких рядках: "Як пахтить земля! Дароване безмежністю і миттю Вдихаю вдячно зблизька і здаля" (1980, 151). Поета захоплюють динамічні контрасти, бо разом з ними рухається його дух, його думка через мить і безмежність у широкий простір, далекий і близький.

Отже, використання цієї форми протиставлення дає поетові можливість охопити всю сутність слів, розділених на протилежності. Такі конструкції у
Муратова відзначаються мажорним світосприйманням, філософічністю.

Суперечність. Цікавий тип семантичних відношень представлений у наступному фрагменті: "Я з тобою ходив на недільники світлі й скорботні,
Коли очі смутили руїни, безокі, мертвотні..." (79). Контекстуально обумовлене значення суміщення протилежностей світлі – скорботні можна визначити як значення суперечності, тобто з’єднання протилежних начал. Як видно з тексту, цей тип відношень базується на оцінному (релятивному) характері семантики антонімів (ширше – членів протиставлення світлі – скорботні).

Взаємне перетворення протилежностей. Характерними для мови І.Муратова є різного роду стилістичні фігури, що базуються на "зближенні" протилежних слів у тексті, які співвідносяться з одним і тим же фактом, подією. Такі незвичні протиставлення оцінних слів спостерігаємо, наприклад, у наступних текстах: "Довіку до тебе не звикну, не звикну: Останньої. Першої. Згубної"
(1980, 131), "Тінь розлуки на спітканні, Перші втіхи – вже й останні"
(325). Позначення одного й того ж словами перший – останній створює експресивно підкреслене значення "єдиний", бо "семантична відстань" між цими антонімами в тексті практично дорівнює нулю: це і початок, і кінець, тобто щось єдине.

Одна протилежність перетворюється в другу і в тексті: "Ви нас на свій повертаєте слід Підсумків мудрих… І безсумнівною вірою в те, Котре, залишене літом у спадок, З тліну на памолодь перецвіте" (1969, 59).
Тотожність протилежностей тлін – памолодь представлена як реальність, бо пов’язана з "безсумнівною вірою" в силу весни. У такому контексті підкреслюється не протиставлення, а зближення, перехід протилежностей одна в другу.

Зіставлення. Зустрічаємо у Муратова також контрастне антонімічне зіставлення: "То нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі" (47). Ця модель позначена особливим виявом експресивної ознаки, бо обидва компоненти мають однакове спрямування: тоді – як зараз.
Зіставляючи протилежності, автор досягає концентрації думки саме на антонімічному образі: читач зосереджує увагу на тому, що зіставляють (а якими ж бої були тоді?).

Або візьмімо інший текст: "…Герої наших колискових Живуть коло антен телевізійних. І прижились до їх тремтінь нервових, Як до тополь безвітряно спокійних" (302). Антоніми нервовий – спокійний оживляють думку підкресленим зіставленням своїх полярних сторін. Цікаво, що антонімічна опозиція знаходиться у порівняльній конструкції і тому загальне значення, яке реалізує антонімічна пара нервовий – спокійний, зводиться до порівняння протилежностей, до різного роду характеристик того, що їх розрізняє
(нервові тремтіння антен, безвітряно спокійні тополі).

Як бачимо, головним у розглянутих вище синтагматичних опозиціях є значення кон’юнкції, яке в залежності від характеру синтаксичного та лексичного контексту отримує значення зіставлення, протиставлення, різкого протиставлення через різного роду модифікації (підсилення, заперечення і т.д.).

Чергування. Нерідко зустрічаємо в поезіях І. Муратова синтагматичні опозиції, що відображають послідовність (чергування) дій: "Вибагливий вогонь: то жевріє він тихо, То полум’ям зроста, то зовсім погаса" (1980,
27), "Вітер легко переносить На шлях завої снігові, То їх зрівня, то перекосить, То нагромаджує нові" (55). Із фрагментів видно, що одна дія не може відбуватися одночасно з другою, вона виключає другу, але можлива після неї: спочатку зрівня, а потім нагромаджує; спочатку полум’ям зроста, а потім погаса. Головне в такій опозиції не сам факт, що позначає протилежність, а зображення послідовності, чергування протилежностей.

Диз’юнкція. Поезії І.Муратова властиве також уживання антонімів для вираження семантичних відношень протилежності із значенням диз’юнкції. У поезіях Муратова виявлено диз’юнкцію двох типів: розділювальна (сильна) диз’юнкція та з’єднувально-розділювальна (послаблена) диз’юнкція. Під послабленою розуміють диз’юнкцію, при якій необхідний вибір одного із взаємовиключаючих членів відношення [Кондаков, 1971, 131; Новиков, 1973,
107]. Тобто антоніми “утворюють архісему, з якої виключається все, що складає специфіку кожного поняття і зберігається їх загальне значення”
[Лотман, 1972, 81]. При сильній диз’юнкції подібна трансформація неможлива, тому що зміст речень стає іншим. Розділювальна диз’юнкція реалізується тоді, коли члени опозиції виключають один одного [Новиков, 1973, 108].

Прикладами сильної диз’юнкції в творах І.Муратова можуть бути: "То я, панове, надмажорний? А ліру – геть? І геть – красу?.. Мені замовкнуть? Чи плекати Чужі слова?" (383), Наді мною, над гаєм..., Щось незриме шугає...,
І віщує, віщує Або – мир. Або – смерть" (130). Зміст і ритміка першого уривка переконують читача в тому, що ліричний герой не вагається у виборі – чи замовкнути, чи плекати слова, у нього одна-єдина позиція. У другому фрагменті антонімічний контраст створюють повторювані сполучники (або мир, або смерть). Така синтагматична опозиція має значення підсилення, що підкреслює взаємовиключаючі начала. Антонімічні слова мир – смерть у
Муратова набувають значення контрадикторних завдяки диз’юнкції, яка не передбачає нейтралізації відношень проміжним членом. Трансформація антонімів – характерна риса поезії І.Муратова, пов’язана з динамічним темпераментом митця.

Приклади, які демонструють послаблену диз’юнкцію, показують, що семантичні відношення членів такої опозиції наближаються до з’єднувальних відношень (кон’юнкції), бо відмінність понять у таких контекстах нейтралізується: "Чернігівські гармати, Ви слава чи неслава Для правнучих століть?" (338), "Коли він це відчув – увечері чи вранці? На з’їзді, на трибуні чи в садку..." (389). В обох текстах за змістом зберігається загальне значення антонімів. Увага зосереджується на виборі слава чи неслава; увечері чи вранці. Цікаво, що Л.О.Новиков відношення з’єднувально- розділювальної диз’юнкції і кон’юнкції вважає “синонімічними, але не тотожними семантично, бо у перших на відміну від других ясніше виступає на передній план значення зіставлення” [Новиков, 1973, 108]. Тому у першому прикладі можлива трансформація типу: слава чи неслава ( (і) слава і неслава. Кожне із понять слава – неслава втрачає свою специфіку, протилежності нейтралізуються. Інтонаційно у тексті відчувається відтінок сумніву: “Чернігівські гармати, ви слава чи неслава...” Звернімо увагу, що у другому прикладі опозиція увечері чи вранці більш схиляється до розділювальних відношень з відтінком байдужості і тому синонімія з контекстом з’єднувального значення неможлива.

Отже, конструкції з сильною та з послабленою диз’юнкцією у Муратова не можна інтерпретувати однозначно, а слід розрізняти інтонацію з’єднання, протиставлення чи зіставлення, бо різні семантичні відношення відображають різні смисли диз’юнкції.

Оксиморон. Особливої виразності у поетичнії мові І. Муратова набуває оксиморон. За СЛТ, “оксиморон – стилістична фігура, в якій поєднуються протилежні за змістом, контрастні поняття, що спільно дають нове уявлення”
[СЛТ, 1985, 165]. Характерною особливістю оксиморона лінгвісти називають
“неповну, неяскраву антонімічність його компонентів”, “фокус, перехрещення і взаємопроникність протилежностей” [Халиков, 1982, 100; Новиков, 1973,
253]. Антонімічні поняття, що логічно виключають одне одного “зустрічаються й у вигляді словосполучення, й у вигляді словотворчої конструкції”
[Степанова, Фляйшер, 1984, 225].

Найбільш виявлені в поетичній мові Муратова оксиморони – міжчастиномовні антоніми. На думку М.М.Халікова, цей тип антонімічного співвідношення слів, що утворюють оксиморон, “відкриває безмежні можливості синонімічного варіювання компонентів оксиморона” [Халиков, 1982, 100]. Так, у поезіях Муратова найчастіше зустрічаємо слова, що мають протилежні значення, які поєднуються як означуване і ознака, тобто одно з явищ є ознакою другого: "Нам треба знищити страхіття, Щоб окупилося в віках
Невічне наше довголіття" (1969, 6), "На хвилях сонячних симфоній, Краплина буряних гармоній У оркестровому строю" (20), "З відкритого вікна,
Вересневий світлий смуток, Не випитий до дна" (52), "Але без нього й дня прожить не хочу я... Без болю золотого за незвіданим" (111), "І з лютеранських кірх кричали Беззвучним криком нам на страх..." (59), "Хто злічив би відданих меті... Тиходомів пастки золоті" (116), "О, таким же, таким будь навік, неповторне повторення" (141), "Плачте, мої нестрашні бармалеї, Плачте сльозами, наївні дияволи!" (163), "Напевно, в тім і є жорстока добрість, Щоб вічно нас манив далекий обрій..." (174), "...Аби хоча б на мить В солодких пазурах її побути" (179), "Чого я жду? Яких іще прекрасних катастроф" (297), "У стотисячний раз неймовірність Притулю наче добру змію" (356), "Таке збіговисько – сам чорт йому не рад: Модерних мертвих душ рясний конгломерат" (273).

Слід сказати, що сполучення антонімів у “чистому вигляді” в оксимороні, як, наприклад, неповторне повторення, у поета зустрічається дуже рідко, як і в мові взагалі. Як видно з розглянутих прикладів, у взаємодії протилежностей в оксимороні виникають нові відтінки смислу, нові, більш місткі значення. В основі таких оксиморонів лежать асиметричні опозиції, бо в кожній оксиморонній структурі один із компонентів містить додатковий відтінок значення, що послаблює або посилює значення другого: "А що було в моїй торбині, В отій чарівній домовині?" (20), "І вірити, і знати, що назавше Мені судився світлий цей полон."(26). Сполучення чарівна домовина, світлий полон несумісні як складові частини у звичайному мовленні, але в поезії, утворюючи нове поняття, є основою експресивного ефекту. Іменники домовина, полон самі по собі мають негативно-оцінне значення, та, поєднуючись з позитивно забарвленими прикметниками чарівна, світлий, набувають нового, позитивного відтінку.

Велика виражальна сила концентрується і в оксиморонних словосполученнях типу: "Любов’ю сплетені вінки... Зотлівши, світяться нетлінно" (98), "І раптом згасає невгасне, Стає своїм часом невчасне"
(138), "П’ю з дитячих очей Живину заповітного трунку" (157), "Коли обмеження приходять До необмежених сердець, Шалені згадки колобродять, До прірви кличуть навпростець" (1980, 156), "В ту ж мить я відчую, Що від щастя вмираю" (171), "Прости, матусю. Помираю. У пеклі юдиного раю" (261),
"Він на німому клавесині Собі й богам беззвучно грав" (297), "Яке це щастя
– Плакати від щастя" (393). У підкреслених сполученнях відбувається таке тісне зіткнення двох протилежних явищ, що особливо виразно виступає їх несумісність і разом із тим виникає ще додатковий смисл, відсутній при простому протиставленні.

Отож, у поетичному мовленні І.Муратова оксиморон є одним із поширених засобів образності. Він глибоко розкриває суть позначеного в його складному протиріччі, а також особливості темпераменту поета.

Різночастиномовна антонімія. Оскільки ми торкнулися питань антонімії різних частин мови в оксиморонних сполученнях, то слід сказати, що спостереження над мовою поетичних творів І.Муратова показують, що протиставляються і утворюють протилежні смисли слова різних частин мови у поета не тільки в оксимороні. У І.Муратова з його контрастним сприйманням світу дуже часто використовується протиставлення значень слів різних частин мови з метою посилення контрасту. Тому ми, розглядаючи функції антонімічних слів, розглянемо і такі конструкції.

У художньому тексті вживаються поряд із одночастиномовними антонімами різночастиномовні, які є явищем мовлення, а не мовної структури.

Приймаючи подану Є.М. Міллером структуру міжчастиномовних засобів вираження протилежності [Миллер, 1990, 66], виділяємо в поезії І.Муратова такі типи міжчастиномовних опозицій:

1) нові антонімічні одиниці і нові антонімічні опозиції, які одночастиномовну антонімію не утворюють: "Безжурний чи охоплений журбою, Не знаючи тебе, я завжди знав: я твій... Стою, як є – я весь перед тобою"
(38), "І думаєш: не всім щастить дожити До мудрої прощальної пори, Коли з минулим днем ви ще не квити, А вже його женуть сучасності вітри..." (137),
"Під бомбами не падав на ріллю; Тоді ще я дивився в очі зрячі Матусі, що засліпла у війну" (173). Антонімічні одиниці безжурний – журбою, минулий день – сучасність, зрячі – засліпла можливі тільки в міжчастиномовній антонімії, бо слова необмежених, зрячі, безжурний, минулий одночастиномовну антонімію не утворюють;

2) нові опозиції з антонімічними смислами, які утворюють опозиції з іншими антонімічними смислами: "Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця" (36), "Я за те, щоб на землі Все родюче пліднилось, Щоб у мороці-імлі Все ясне розвиднілось" (1980, 154), "А в юності, давно по цьому схилу... Чи вдячні будемо йому? Скажи, подумай, мила: На мить оце? На довгі дні?" (75), "Хіба й собі в осіннє полум’я Жбурнути юнь липневих снів? Ронити цвіт при сонці й поночі" (175). Антонімічні одиниці цієї групи утворюють такі антонімічні опозиції: сонце – поночі (вдень – вночі); морок-імла – ясне (тьма – світло); мить – довгі дні (мить – вічність); подвиг – діло буденне (свята – будні);

3) опозиції, що мають відповідності в одночастиномовній антонімії:
"Вночі я ждав приходу дня, А вдень безсонними очами Шукав на полі тінь нічну" (47), "Воістину воскрес, немов росою вмився... Обрав старий як світ єдиний символ віри: Безсмертя – яко смертний вічний дух" (125), "Ми – добрі. Не маємо злості, Уміємо щиро прощать" (75), "А як всохнеш? Про це я не думаю! Ще ж такий молодий з мене паросток, Не до смутку мені, не до старості" (139), "Не надивлюсь, не намилуюсь, Як гай зимовий занімів. Він – спокій ввесь, а я – хвилююсь" (84). Дані антонімічні опозиції реально мають відповідні їм одночастиномовні молодий – старість (старий – молодість); добрі – злості (добро – злі); спокій – хвилююсь (хвилювання – заспокоююсь); вдень- – ічну (вночі – денний); безсмертя – смертний (смерть – безсмертний).

Дослідження творів І.Муратова показує, що серед протиставлень, виражених різними частинами мови, у них найчастіше зустрічаються антонімічні опозиції, що утворюють прикметники та іменники (десь 70%), рідше – прикметники та дієслова, іменники та дієслова, іменники та прислівники, і зовсім мало – прислівники та прикметники. Як бачимо, міжчастиномовна антонімія представлена у поета різноманітними опозиціями номінативних одиниць.

Такі антоніми є своєрідним будівельним матеріалом при описі розвитку подій: "Юрба глухо гуде. Говорить Забутий пророк: – Я живий. Я помер. Все довколишнє – тільки уява" (271). Антонімічне сполучення прикметника і дієслова живий-помер складають ніби каркас, основу опису сцени зустрічі народу з лжепророком, який завдяки різночастиномовним антонімам розкриває перед нами свою справжню сутність – це живий мрець, це мара, це те, чого насправді не існує. Різке протиставлення, виражене міжчастиномовною опозицією, єдино можливий прийом у цьому тексті, який дає можливість автору розкрити суперечливу сутність “Забутого пророка” і відкрити людям правду про нього.

Або візьмімо інший образно-емоційний фраагмент: "Щороку, щоліта і сухо, і зливи, І ясно, й туманно, і все по-новому, І все наче вперше..."
(245-246). У цьому фрагменті взаємодіють дві антонімічні пари сухо – зливи, ясно – туманно, які працюють на створення одного образу – літнього пейзажу.
Перша пара – антоніми різні частини мови (прислівник та іменник), вони задають ритм усьому текстові, координують напрямок думки. Поет вживає замість одночастиномовних антонімів сухо-волого опозицію сухо – зливи, яка має інший антонімічний смисл, більш конкретний, образний і опоетизований.
Наступна пара антонімів ясно – туманно підсилює й уточнює попереднє протиставлення.

Найчисельнішою антонімічною опозицією, як було вже зазначено, є опозиція іменник – прикметник. У поета такі пари позначені високою емоційно- експресивною енергією, яку вони передають усьому текстові: "Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця" (36). У вірші контрастують іменник подвиг і сполучення діло буденне, бо перший у мові не має одночастиномовного антоніма. За СУМ,
“подвиг – важлива своїм значенням дія, вчинок, здійснюваний у важких, небезпечних умовах; героїчний, самовідданий вчинок” [СУМ, 1975, т.6, 736].
Отже, найвища експресивна точка тексту зосереджена в контрастному образі подвиг – діло буденне, який і визначає функціональне навантаження тексту.

Таким чином, міжчастиномовні антоніми, як засіб мовного вираження протилежних явищ, у поетичній мові І.Муратова займають значне місце, бо саме така антонімія дає змогу письменникові при відсутності одночастиномовного антоніма повно і глибоко розкривати суперечливі явища або протилежності, які перебувають у протиборстві і взаємодії.
Підсумовуючи, можна зробити і більш загальний висновок, що міжчастиномовна антонімія є одним із мовних виражень суперечності як універсального, всезагального принципу розвитку.

Здійснений аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові І.Муратова, дає право зробити певні узагальнення:

Рекомендуем скачать другие рефераты по теме: бесплатные рефераты без регистрации скачать, титульный дипломной работы, курсовые работы бесплатно.





Предыдущая страница реферата | 18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28 | Следующая страница реферата