УДК 811.161.2’373.2
Т.П. Беценко (Сумський педагогічний університет)

ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ

У статті розглядаються особливості функціонування ономастичних одиниць в українських думах - самобутніх зразках народної творчості нашого народу.
Зокрема, викликають інтерес різні види топонімів (ойконіми, ороніми, гідроніми та ін.), антропоніми (агіоніми, андроніми) як певні складники мовної системи, що фокусують в собі різні часово – просторові, ідейно- змістові, художньо – естетичні комплекси.

Увага зосереджена на систематизації та семантико-стилістичному аналізові названих одиниць у структурі поетичного тексту.

Українські народні думи, належачи до творів фольклорних і яскраво вирізняючись з-поміж інших зразків цього жанру багатьма тільки їм притаманними ознаками, характеризуються своєрідним ономастиконом, який, окрім того, що надзвичайно багатий за своїм кількісно-виражальним складом, виявив ще й певну специфіку, пов’язану з системою художньо-образних символів.

Своєрідність функціонування ономастичних одиниць у названих творах вбачається насамперед у певній виокремленості кола власних найменувань, що введене у словесну тканину: використовуються власні найменування не довільного, художньо вимисленого, безпідставного жанру з погляду інформаційної точності повідомлюваного тощо, а такі, що зіставлювані з окремими документальними подіями, постатями, зафіксованими в ході історичного розвитку. Фактично, власні найменування (у даному випадку ті, що виявлені в українських думах) є відправними точками певної доби, епохи, а отже – знаками національної пам’яті, яка сягає різних рівнів людської життєдіяльності: релігії, етики, естетики, мови, історії, культури...

Частотність функціонування власних назв, їх значне поширення в думах особливо помітне. Проте тут, поряд з чистою інформативністю, тяжінням до точності описуваних подій, простежується використання названих одиниць з власне художньо-образним задумом: часто досягається шляхом багаторазового повтору в контексті думи однойменних одиниць (напр., у думі “Богдан
Хмельницький і Василь Молдавський” м. Чигирин уживається 2 рази, м. Сороки
– 6 раз, м. Січава- 2 рази) своєрідна акцентуація на важливих моментах, спостережених у ході боротьби і відображених таким чином у поетичних творах героїчного змісту.

Чітка окресленість власних найменувань (насамперед, топонімів і антропонімів) виявляється в тому, що всі найменування , як правило, не вигадані, а такі, що реально й документально зафіксовані. Окрім того, вони позначають назви об’єктів і осіб історично значущих. Таким чином, їх уживання обумовлене насамперед точністю, достовірністю, правдивістю інформації, що подається. Можна сказати, що в даному випадку власні найменування, виконуючи свою первинну функцію, – інформативно-національну, створюють інформаційне поле. Наприклад, згадка в тексті думи “Втеча трьох братів з города Озова, з турецької неволі” Савор-могили вже свідчить про подальший хід подій, зокрема вказує на трагічний кінець, адже могила асоціюється зі смертю:

Про теє промовляв,

До Савор-могили прибував,

Од голоду, ран знемагав,

Під Савор-могилою спочивав.

В той час сизі орли налітали...

...................................................

...................................................

За час за годину Богу душу оддав.

[2, 156-157]

Звичайно, ономастичні одиниці в тексті поетичних творів не позбавлені емоціонального змісту, що є закономірним явищем. Художньо- зображальне, естетичне наповнення власних найменувань в українських думах – це вторинна функція названих одиниць, їх емоційно – експресивне, художньо–образне поле, що ґрунтується на сприйнятті цих лексем як певних символічних знаків
(Запорізька Січ – символ козацької слави, мужності, нескореності, героїзму та ін., Дніпро – символ України, Чигирин – символ гетьманської влади).

Проте часом важко визначити, яка функція – інформативно-довідкова чи художньо-зображальна буде домінуючою: наприклад, коли текст думи фіксує антропонім Богдан Хмельницький. Не викликає сумніву, що це ім’я завше сприймалося українцям з вираженими позитивними емоціями, які обумовлені життєвою позицією цього ватажка повстанців, його діями, вчинками і прагненнями, скерованими високими патріотичними почуттями. Позитивні емоції, можемо стверджувати, були домінуючими: досить назвати це ім’я
(навіть в тексті думи) і не подавати детальних описів його дій, вчинків, - і текст одразу набере певної емоційної тональності, адже ім’я цього героя ще за часів його життя є символом мужності, патріотизму, любові до народу
України. Те, що Богдан Хмельницький - гетьман-ватажок, сприймається на другому плані, хоча цей, так званий другий план, і породив первинний емоційний фон, який домінує у сприйнятті цієї лексеми – власної назви.

Таким чином, ономастична одиниця передає подвійний заряд – художньо- естетичний і інформаційно-довідковий.

Отже, ономастичний ряд як такий з усіма його особливостями і визначає оригінальність цих творів. Іншими словами, самобутність дум прослідковується вже на прикладі ономастичного простору.

Найпродуктивнішими з-поміж ономастичних одиниць виступають топоніми.
Кожен топонім, уживаний в думах, іменує певний (такий, що реально існував чи існує) географічний об’єкт. І в творах цього жанру народнопоетичної творчості на перше місце ставляться географічні об’єкти, а не самі по собі слова-топоніми. Наприклад, функціонування в думі “Плач невільника в турецькій неволі” [2, c.101-102] назв пристань Козловська, город Царьград,
Червоне море, Чорне море слугує називанню об’єктів, які мають надзвичайну вагу для правильного, точного і повного розуміння оповіді: в XV-XVII ст. в
Козлові (на Козловській пристані) був великий турецький базар, на якому продавали невільників; Царьград – турецьке місто; Червоне море та Чорне море асоціювалось з чужиною (отже, неволею)-з арабського та турецького землею – таким чином, знаючи це, не важко зрозуміти, чому бідний невольник згадує ці назви:

То не знатиме отець, либонь матерь,

У которої каторзі шукати:

Чи у пристані Козловської,